Розділ 28

Здавалося б, рішення ухвалено, то які можуть бути сумніви? Але ні, я цілий день крутила в руках телефон, не наважуючись зателефонувати. За першої ж нагоди я відволікалася і бігла робити справи по дому або приділяти увагу Аліскі. Ще ніколи я з такою самовіддачею не проводила день. І ще жодного разу в житті я так довго не крутилася в ліжку вночі, не в силах заснути. Думки з'їдали мене заживо. Я кидалася від однієї крайності в іншу, то радіючи за батьків, то подумки називаючи їх ошуканцями і зрадниками.
Вранці, коли Олег поїхав на тренування, а ми з Алісою грали на підлозі в залі задзвонив телефон. Побачивши номер на екрані, я відчула ... смиренність і навіть якусь аппатію. Усе вірно. Із глухою обреченістю я відповіла, не розуміючи до кінця, що я робитиму: зізнаюся в усьому дружині батька чи стану прикривати інтрижку батьків.
- Вік, привіт. Вибач, що турбую, але я не змогла додзвонитися до твого батька. Завтра вже я відлітаю, тому передай йому, що ключі я залишила Людмилі. Речі свої забрала. Документи на будинок підписала, обумовлена сума мені на рахунок зайшла. Все добре.
- Добре? - перепитала я, не до кінця усвідомлюючи почуте. - Я не розумію. Ви що розійшлися?
- А ти не знала? Ще після похорону Нікі. Батько тобі нічого не казав? 
- Ні...
- Ти вибач, Вік, я теж не стану. Ви своєю сім'єю все вирішите, а я в мене нове життя. 
- Ясно. Щасти вам, Галино.
- І тобі, дитино. 
Мобільний на килим я поклала автоматично. Думки пливли немов у густому тумані: ліниво й неповоротно. Здається, смерть Нікі змінила всі наші життя в один момент. Тато й мама знову вирішили спробувати бути разом? Дивовижно і так... казково-прекрасно! 
Усе таки для дітей, скільки б їм не було років, важливо знати, що батьки кохають одне одного, що їхня поява в цьому світі - це прояв щирих почуттів, а не помилка юності. 
Мій погляд упав на Аліску. Вона посміхалася, граючись із брязкальцем і не виглядала цілком щасливою. Моя рука сама потягнулася погладити її пузичко. Яка вона крихітна і світла. Наше янголятко!
Нікіно й Олега...
Напевно, вона хотіла б знати, що мама її любила і чекала. Що її батьки були щасливі і вона, бажана дитина.
Я маю щось придумати... Зібрати фото, відео, зробити для неї скарбницю спогадів. А ще зібрати якісь особливі речі, які б зберегли нехай тонкий, але все ж таки зв'язок із сестрою.
Задумане не давало мені залишатися на місці, і я принесла ноутбук, влаштувавшись із ним на килимі, поруч з Аліскою, почала переглядати збережені фото, сортувати їх у теках, обмірковуючи, що з чим комбінувати. 
Світлин виявилося не так вже й багато. У Ніки напевно їх було значно більше, вона обожнювала фотографуватися і записувати невеликі повідомлення.
Так! Наше з нею листування!
Я відкрила телеграм-канал і стала переглядати її кружечки. Це були короткі відео, на яких вона розповідала про свої справи або суворо говорила, щоб я подзвонила мамі. Були кілька і захоплених, після переглядів моїх пісень. Не знаю скільки я так просиділа з телефоном у руках, усміхаючись і плачучи, але коли я почула шум у коридорі, то помітила, що в кімнаті вже не так світло, як було.
- Привіт, є хто вдома?
Олег кричав пошепки, боячись розбудити доньку, якщо вона спить.
Аліса справді дрімала на ігровому килимку, поруч лежало її улюблене брязкальце.
- Ми в залі. 
Я швидко закрила чат із листуванням і витерла розводи від сліз. Було страшенно ніяково. Я сподівалася, що Олег нічого не помітить, бо пояснювати причину своїх  нюнь мені не хотілося.
- Як ви тут?
Олег увійшов до кімнати, і холод зимового повітря увірвався разом із ним. На щоках легкий рум'янець від морозу, на віях - дрібні кристалики льоду, ніби іскри, що залишилися від снігової бурі. З шиї він стягнув шарф, потрусив волосся, ще вологе від снігу, і подивився на нас - на доньку, яка спала клубочком на килимі, і на мене. У його рухах було стільки тепла і м'якості, що я ледь могла дихати.
Ні-ні-ні-ні....
Знову?
Так, що це зі мною?! Я не повинна так реагувати на чоловіка сестри. Це обурливо, аморально і взагалі. Фу, такою бути!
- Посидиш із нею, я поки обід розігрію?
Я втекла ще до того, як Олег сказав: «звісно, йди».
Мені потрібен простір і ... я не знаю, що! Усі ці почуття лякали до остраху. 
Історія кохання Ніки й Олега.
Ось, що допоможе мені тримати дистанцію і побороти цей безглуздий, геть недоречний потяг! Завтра ж знайду її мобільний телефон і перекину собі всі її фото та відео. І ноутбук теж! Я здається все це бачила в залі на нижніх полицях. 
На душі стало трохи спокійніше. У мене є план, усе має владнатися.