Розділ 25

Ми вмостилися на підлозі. Точніше, Віка сиділа, притулившись спиною до стіни, а я лежав. Моя голова була в неї на колінах. Тонкі пальці дівчини перебирали моє волосся і я почувався котом. Гігантським, ледачим котом, який заспокоює свою господиню.
- Я так за нею сумую. Так шкодую про всі наші суперечки. І про цього Славка дурного шкодую! Я сама відштовхнула сестру, не змогла пробачити її вчинку. Назвала його голосно "зрада", і роками плекала в собі образу. Скільки часу ми з нею втратили через мою впертість! Я б багато чого віддала, щоб повернути все назад, переграти.
Дівчина схлипнула, і я подав їй паперову серветку. Ціла упаковка лежала поруч зі мною на килимі, як і десятки інших дрібниць. Коли ми тільки перебралися в цей куточок кімнати, то на підлозі стояли тільки келихи. Трохи пізніше з'явилися цукерки та фрукти. Коли апельсиновий сік бризнув на руки Віки, я насилу втримався, щоб не злизати його язиком. Це б стало помилкою. Руйнівною, глобальною, як вибух ядерного реактора, помилкою. Я не міг її собі дозволити, тому втік за серветками, дорогою хапаючи все, що траплялося мені на очі. Аби відігнати небезпечні думки.
З цієї ж причини я запропонував ще один коктейль, а коли він не допоміг, то заговорив про Ніку. Думки про померлу дружину, розмова про неї - повернули мені розсудливість і охолодили чоловічі бажання.
Бажати Віку, сестру Hіки, стало соромно. Так не чинять нормальні люди. Як проста згадка переросла в душевний стриптиз ніхто з нас не зрозумів.
- Я не кращий. Завжди був зайнятий, майже не слухав її нескінченні монологи. Напевно, через це вона й не зізналася мені в проблемах зі здоров'ям. Який же я дурень, Віко!
- Не звинувачуй себе. Вона нікому не сказала. Гаразд, ти і я, але мама. Досі не віриться, що Ніка не прийшла до неї. 
По щоках Віки потекли сльози, які вона не встигала витирати.
- Ніка була дивовижною, неймовірною. У неї було стільки ідей, планів...
Я підвівся і підліз до дівчини, підставляючи плече.
Віка, уткнувшись мені в груди, заплакала голоснійше, не утримуючи більше себе.
Її тендітні плечі тремтіли, вона шукала розради, а я міг тільки обіймати. Я не знав, що сказати. 
Мовчання все тривало й тривало. З кожною миттю тримати в обіймах Віку було дедалі приємніше. Тільки цього разу не в плані потягу, хоча реакція мого організму була досить однозначною, а в плані душевної теплоти. З нею, як і з Аліскою, я зігрівався, ставав іншим, кращим, ніж я є насправді.
Я відчував у собі потребу захищати, оберігати... 
- Олеже, як ми без неї будемо? Як Аліска без мами?
- У неї є ми: ти і я. Ми впораємося, Вік.
Відповідь прийшла сама і варто було мені її вимовити, як усе стало на свої місця.
Ми будемо всі разом оберігати й зігрівати одне одного. Саме про це й говорила моя мама. У нас із Вікою одне горе на двох - смерть Ніки, але й щастя теж одне - Аліса.
Кілька секунд дівчина дивилася мені в обличчя, а потім кивнула і повторила:
- Ми впораємося.
- Ми - тепер одна команда.
- Команда. - Віка знову кивнула так, немов і підтверджувала, і приймала правила гри.
Мені захотілося поцілувати ці опухлі губи, але я вчасно зупинив себе.
Зупинись, Олеже, тобі просто потрібно скинути незадоволеність, а Віка - вона сім'я. Не вберіг Ніку, так подбаю про Віку й Алісу. Цього разу я все зроблю, як треба.
- Олеже, давай станемо одне одному найкращими друзями? У мене крім тебе й Аліски нікого ближче немає. Ну, ще Манюня, але...
- Домовилися.
Перед моїм обличчям з'явився мізинчик із довгим нігтиком:
- Друзі?
- Друзі!
Наші мізинці переплелися.
Це була найдивніша ніч у моєму житті. Хто б міг подумати, що віп-кімната в клубі стане нашим із Вікою притулком. Що саме тут, ми, сидячи на килимі, вирішимо те, про що боялися навіть заговорити.