Глава 20

Олег

Я стояв біля вікна і задумливо дивився вдалину. Мої думки були так далеко від реальності, що я здригнувся, коли холодна долоня лягла мені на плече.

- Ти чого? - Віка подивилася на мене широко розкритими очима. - Ось, тримай своє зілля.

Я автоматично взяв пляшку із золотистою водою і усміхнувся. Справді зілля. Аби врегулювати надмірні рухи нейронів в організмі, треба випивати перед або під час тренування суміш каєнського перцю, лимонного соку та холодної води. Цей диво-напій допомагав мені боротися із судомами й виявився вельми результативним. 

- Дякую.

Ось уже тиждень Віка готувала мені його щоранку.

- Завжди будь ласка. Мені зовсім неважко. 

Дівчина тепло посміхнулася і повернулася до приготування сніданку. Аліска солодко спала у своєму ліжечку, радіо-няня мовчала, а 

Віка щось тихо муркотіла. Я прислухався і впізнав мелодію зарубіжного хіта. 

Цікаво, як це - кинути улюблену справу? Як Віка справляється без танців і вокалу? 

- Знаєш, я тут подумав, може ми все ж візьмемо тобі помічницю? 

Дівчина повільно обернулася в мій бік. Вона хмурилася, а в погляді легко читалося нерозуміння.

- Адже тобі потрібен особистий простір, час на себе, на хобі...

Мої пояснення призвели лише до одного - Віка насупилася ще сильніше.

- Мені не потрібен особистий простір від Аліски. Ми з нею удвох чудово проводимо час і так.

- Це просто пропозиція.

Я підняв руки вгору, усім своїм виглядом показуючи, що здаюся і сперечатися не маю наміру. Хтозна, ще ображу дівчину. Надто вже дивні погляди вона кидала на мене.

Віка повернулася до приготування сніданку, а я вирішив перед тим, як вийти з дому, зазирнути до доньки.

Лисунька спала, розкинувши ручки, і чомусь посміхалася уві сні. Я милувався своєю дівчинкою і з кожною хвилиною їхати від неї зовсім не хотілося. Навіть промайнула думка не з'явитися на тренуванні. Захарич мене, звісно ж, приб'є, але як же заманливо звучала ця ідея...

Фото Ніки над ліжком уже не дратувало, а викликало якийсь смуток і втому. 

Телефон завібрував і на екрані висвітилося повідомлення від Іллі. Друг запрошував нас із Вікою на день народження і відмов ніхто не приймав. На душі стало якось зовсім важко. Адже там зберуться всі наші, і Костя з Сонею будуть. От і як мені з ним спілкуватися? Як дивитися Соні в очі? 

От же лайно!

Втомлено стиснувши перенісся двома пальцями, я зробив глибокий вдих, а потім повільний видих. Легше не стало. 

Ось чому Костя поводиться як останній козел, а зрадником себе почуваю я?

***

Усе тренування я злився і був неуважний. Забув випити диво-зілля, поводився на полі агресивно. То чому дивуватися, що мене до себе викликав Захарич? І він явно зі мною не чай із бісквітами пити зібрався.

- Гей, бро, ну ти сьогодні прям Халкмен!

Костя заіржав і навіть збирався ляснути мене по плечу. Нехай радіє, що поруч був Ігор, який відтягнув мене від нього.

- Тихіше, тихіше, - утримуючи мене за плечі й відтягуючи назад, казав він, а цей ідіот витріщався очима і ще намагався жартувати.

- Та заткнися ти вже і йди звідси! - гаркнув Ігор, і Костя як не дивно, але послухався.

- Як ти взагалі товаришуєш із ним?

Я подивився на Ігоря, щиро не розуміючи, що могло зв'язати двох таких різних людей. Костя - людина-свято: легковажна, поверхнева, любляча бути в центрі натовпу. Ігор же, навпаки, мовчазний, задумливий, часом навіть потайливий. 

Ігор кинув погляд у бік Кості, який віддалявся від нас, і знизав плечима.

- Він гарний друг.

- Маю сумніви. 

Не уявляю, як зрадник може бути гарним другом хоч для когось.

- Коли ми були юніорами, я перейшов дорогу одному хлопцеві. Він зібрав друзів, щоб зламати мені ноги. Костя почув їхню балаканину і допоміг мені. Як бачиш, мої ноги при мені й обидві функціонують цілком стерпно.

- Цього вистачило для дружби?

- У чотирнадцять років вистачить і однієї викуреної цигарки, - засміявся Ігор.

- А зараз?

Сміх Ігоря стих, а на губах з'явилася сумна усмішка.

- Олеже, ти йдеш? Чи тобі потрібне особливе запрошення? - забасив на весь коридор Захарич.

- Кріпись, - Ігор подав мені спортивну сумку, яку в запалі сварки я кинув на підлогу.

- Ну? Довго мені ще тебе чекати? 

Тренер не вирізнявся особливим терпінням і фамільярничати зі мною не став. Він мало не з порога поцікавився, у чому моя проблема, але відповісти не дав. Власне моїм завданням було слухати і вникати.

Захарич вельми поетично пояснив мені чого він чекає від сезону, команди і моєї роботи. Закінчилися наші дружні посиденьки досить конкретним ультиматумом.