Глава 12

Олег

Віка пішла, донька спала – у хаті було настільки тихо, що мені стало холодно. Випити гарячого чаю здалося мені чудовою ідеєю. Коли я виявив шматочок шарлотки, то стало трохи веселіше і не так самотньо на душі.

Розмова з психологом теж дала свій результат - виходило спокійніше дихати. До того ж мізгоправ допоміг мені дійти “геніального рішення”. Якщо мені потрібні речі, які викликають спогади, то мені потрібно самому докласти зусилля. Наприклад, поїхати та купити частину з них. Або замовити через інтернет. Залишилося придумати, як такій нехитрій справі надати особливого сенсу.

Чи то чай допоміг, чи випадок, але коли моя принцеса прокинулася я якраз переглядав один із сайтів із новорічними штуками. Звичайно, планшет пішов убік, як тільки з радіоняні долинув голосок моєї малечі.

Я майже забув про нього, поки міняв памперс і гукав із донькою. Лише коли ми з нею вмістилися у велике крісло-гойдалку пити з пляшечки суміш, я раптом згадав про кинутий на столі гаджет.

А що, якщо спробувати вибрати кілька речей з Аліскою? Нехай їй лише три місяці й вона не може мені щось сказати, але донька впевнено тягнеться за потрібною їй іграшкою, а отже, нам треба їхати в магазин!

До того ж прогулянка перед вечерею – чудове рішення. Наспівуючи веселу новорічну пісеньку, я подався добувати нам одяг на вихід. Зазвичай цим займається Віка, але, гадаю, ми й самі впораємося не гірше.

***

Їхати до супермаркету, який напередодні свята сповнений людей, що чхають, я не став. Нам із принцесою потрібно було місце тихіше. А хто міг порадити щось подібне краще за Соню?

Заступниця моєї дружини чудово справлялася зі своїми обов'язками у клубі дружин футболістів. Піар-відділ завжди її хвалив, а я сам уже не раз дякував їй за надану допомогу. Кості дуже пощастило з дружиною.

Подякувавши Соні за пораду, я вирушив у невеликий бутік домашнього декору. Усі товари в ньому виявилися ручною роботою від модного київського дизайнера. Новорічних прикрас було море і більшість з них були тканинні або дерев'яні. Я задоволено усміхнувся: таку іграшку не страшно й Алісці дати, на відміну від скляної.

— Це остання колекція. Ми лише днями все виставили. Всі предмети декору створені з екологічно чистих матеріалів та існують у єдиному екземплярі. Більше ви ніде не знайдете таких.

Усміхнена дівчина-консультант демонструвала нам декор, підносячи то одну, то іншу іграшку ближче, але донька поки що лише лежала у мене на руках і більше дивилася на яскраво-червону помаду самої продавчині, ніж на товар.

— А що ви хочете придбати: іграшки на ялинку, декор для кімнати чи можливо новорічний текстиль?

Я здавлено кашлянув. Даремно ми пішли без Вікі. Аліска ще дуже мала, щоб мені допомогти, а сам я, схоже, повний профан у цьому.

Вирішивши не засмучувати продавця, я взяв першу підвіску, що мені сподобалася, на ялинку і пішов на касу.

Звичайно, ця річ не принесе з собою в будинок ніякої історії (хіба що мого провалу), але йти з порожніми руками було безглуздо.

— Ну, нічого, — заспокоював я чи доньку, чи себе, встановлюючи дитяче сидіння в машині. — Наступного разу нам більше пощастить.

Коробку, в яку запакували нашу покупку, я поклав на заднє сидіння і ще раз подивився на дочку.

Аліска хмурилась і стискала кулачки, але не плакала.

— Що не так, моя красуне?

Не втримавшись, я поцілував доньку в щічку і згадав про свою бороду. Може, Жека має рацію? Раптом моя щетина, що відросла, коле ніжну шкіру малюка?

Може, ну її цю бороду? Я озирнувся. Здається, десь тут був барбершоп.

— Ну, що, принцеса, будеш добре поводитися, поки татка робитимуть гарним?