Глава 10

Олег

Знайти потрібні картонні коробки виявилося легко. На кожному акуратним жіночим почерком були нанесені підписи. Я мимоволі провів пальцем по деяких із них, навіть не вчитуючись у написане, просто милуючись, згадуючи…

Ніка. Моя яскрава, сильна, смілива, хоробра! Як мені хотілося зараз стиснути її в обіймах, вдихнути аромат її солодких духів! Дихати лише ними, тільки нею!

Зараз у мені не залишилося злості, тільки біль, гіркота та жаль. А ще почуття провини. Воно душило і змушувало стиснути кулаки. Як же хочеться врізати! Але ж кому? Самому собі?

Адже це я не виявив турботи. Я пустив усе на самоплив.Я пустив усе на самоплив. Я виявився настільки егоїстичним і амбітним, що знехтовав інтересами вагітної дружини.

Через мене, через мою кар'єру, через футбол усе так і сталося.

Я заплющив очі, стримуючи емоції, і спробував зосередитися на чомусь іншому. На донькі, наприклад.

Так. Мені потрібно створити для неї казку. Отже, за діло!

Навантаживши одразу кілька коробок, я поніс свою здобич у залу. Там на мене вже чекали хихикаючі дівчата.

- Ліска, ти тільки подивися скільки всього нам приніс тато!

Я навіть не знаю, у кого з них двох очі сяяли яскравіше: у Віки чи в доньки.

Віка витягала щоразу іграшку і показувала її з усіх боків Алісі. Деякі, які були безпечні, навіть давала в руки малої. Я ж стояв біля дверей і милувався ними. З кожною секундою дихати ставало дедалі легше. Біль відпускала, тиски повільно, але впевнено розтискалися, і темрява зникла, поповзла геть від теплоти посмішок дівчаток.

Мені давно вже треба було повернутися назад, на горище, за рештою прикрас, але я все не міг себе змусити піти.

- Яка краса! - ахнула Віка, дістаючи з коробки підвіску різдвяного янголятка. — Сонечко моє, ти тільки подивися!

Тонка золотиста нитка, за яку тримали іграшку, почала розкручуватися і янголятко затанцювало в повітрі. Донька весело засміялася і потягла до нього ручки.

- Тримай, принцесо.

- Вона не пораниться? — захвилювався я, спостерігаючи, як Аліска намагається спробувати іграшку на зуб.

— Ні, адже він гладкий і литий. Де ви знайшли цю красу?

Я знизав плечима. Без поняття. Мій погляд пробіг іншими прикрасами, і я зрозумів, що не знаю нічого про жодну з них. Взагалі.

Ця думка вдарила мене, мов ляпас. Невже я такий егоїст?

— Піду за рештою.

Я втік від уважного погляду Вікі та щасливого гукання доньки. Втік у темряву. Відкриваючи коробки прямо на горищі, я оглядав усе: ялинкові іграшки, новорічні прикраси, постільну білизну, скатертини, наволочки на маленькі подушки з різдвяними мотивами й шукав хоч щось… Хоч би одну річ, яку ми купили разом.

Через пів години горище занурилося в хаос. Всі речі були переплутаними й недбало кинуті до коробок. Тепер написи не збігалися із вмістом. Тільки мені було начхати на це.

Жодної іграшки, жодного предмета декору – нічого.

Я ні до чого не доклав своїх зусиль, не витратив жодної секунди часу. Все, що зберігалося на горищі, було чужим і не моїм. Я нічого не пам'ятав про речі, які діставав.

Не знаю, скільки я сидів на підлозі, перетравлюючи свідоме, але коли я повернувся до квартири, Віка вже укладала доньку спати. Я чув, як вона тихо співає колискову в дитячій. Схопивши на кухні пляшку води, я зачинився у своїй кімнаті, навіть не знаючи, що мені робити.

Чи може дійсно поговорити з психологом?

Я ненавидів наші з ним зустрічі, але зараз мені треба було виговоритись. І не так, як зазвичай на зустрічі, коли я говорю мало, скупо, не розкриваючи своїх почуттів і думок, а по-справжньому: чесно і відкрито.

Рухнувши в крісло, я зробив жадібний ковток води прямо з пляшки й набрав потрібний номер.

____
Дівчата, запрошую всіх до моєї новинки "Одного разу на Різдво". Це невеличке оповідання для конкурсу, то ж прошу вашої підтримки. Планую його закінчитити швидко. Те ж про одного ж футболістів.

Коли образи пригнічують, а колись кохана людина не чує тебе, то розлучення здається єдиним вірним рішенням. Але що якщо це помилка? Що робити далі, якщо твої діти просять у Святого Миколая не подарунки, а те, щоб мама й тато знову були разом?