Глава 6

Віка

Усю ніч я вертілася і намагалася заснути, але думки, спогади, нездійснені і, напевно, вже й непотрібні мені мрії тягнули не в сон, а кудись не туди. Чому вночі так голосно думається? Можливо, тому що це час тиші й одкровень? Важко тікати від самого себе і брехати собі переконливо не виходить. Взагалі, як не крути, а нічка в мене видалася важка. З якимось надривом, чи що. Заснула я під ранок і то, щоб через кілька годин підстрибнути на ліжку, прокидаючись від чергового кошмару.

Цього разу мені снилася сестра. Ніка стояла в чудовій чорній сукні. Її золотисте волосся м'якими хвилями обрамляло ідеальний овал обличчя і дбайливо вкривало оголені тендітні плечі. У руках вона стискала білосніжну хустинку і час від часу стирала сльози, що наче краплі роси зривалися з її довгих вій і сповзали по щоках. Незважаючи на сум в очах і сльози, виглядала Ніка вродливою і чарівною. Я замилувалася нею настільки, що навіть не зрозуміла, що дивиться сестра на мене. Та ще й зверху вниз.

Ось коли я це усвідомила й озирнулася, ось тоді й зрозуміла, що потрапила до кошмару!

Я лежала в кришталевій труні. На мені було вдягнена якась жахлива, об'ємна сукня з незручним корсетом, купою під'юбників, рюш та іншого жаху. Фата довгою ганчіркою збилася десь за спиною.

- Мені так шкода, Віко, але ти маєш померти. 

Голос сестри справді висловлював сум. 

- Так, мила, - у поле зору потрапила мама, яка стиснула руку сестри, підтримуючи. - Нікочці потрібно залишитися тут. У неї є донька, чоловік, кар'єра, мета в житті. А в тебе нічого немає. 

Паніка оволоділа мною і я спробувала встати, вилізти з цієї моторошної труни. Що за дурниця? Я жива, я не стану вмирати!

- Не підводься! 

Сильні руки лягли мені на плечі, утримуючи. Як я не боролася, не намагалася вирватися, нічого не виходило.

Втомившись, я залишала спроби і сдалася. Тяжкість із плечей нікуди не поділася, мене продовжували утримувати. Мама щось говорила, вмовляючи мене взяти собі сестріну долю.

Жах заморожував душу, почуття безпорадності викликало сльози. Вони лилися водоспадом, а не так гарно, як у Ніки. Мій ніс опух і мені хотілося сморкатися, але хустинки у мене, звісно ж, не було. Адже я не ідеальна Ніка. Мені білосніжні хустки не призначені.

Я відчувала себе невдахою.

Мама права. У мене нічого немає. Ярик давно проміняв мене на сцену. Якби я не співала в нього на бек-вокалі, не ставила б танці й не допомагала з музикою, то він би вже давно мене залишив. А так я була просто зручною. Універсальна Віка, яка і вдома порядок влаштує, і на роботі підчистить усе і взагалі розуміє все без слів. 

Мрії? Їх немає. Спочатку я жила маминими, потім Нікіними, а після Яриковими. А де ж мої власні? Де вони?

Цілі? Знову повз.

Усе моє життя - це низка випадковостей. Мене несло і несе за течією. 

Я боюся приймати рішення, обирати дорогу і...

- Час настав.

Сон різко набрав обертів. Не встигла я й пискнути, як кришталева кришка труни накрила мене зверху. Усе почало рухатися: мене опускали вниз, огляд із шаленою швидкістю зменшувався, навколо мене з усіх боків опинилася земля. Як же моторошно!

- Зупиніться! Я жива! Будь ласка!

Я била щосили по кришці, намагаючись її розбити. Я кричала, зриваючи голос. Я плакала і благала про допомогу.

Я відчула такий тваринний страх, що ще кілька хвилин ридала, після того, як прокинулася.

Як я тільки не розбудила Аліску - не уявляю. Перевіривши дитину, немов столітня стара побрела в душ. Він трохи допоміг мені, підбадьорив. 

Теплий чай із лимоном і медом теж виявився добрим другом, а ось ліжко... На нього я дивилася, як на зрадника. Лягати і пробувати подрімати ще трохи мені не кортіло взагалі. 

Годинник показував початок сьомої, і я зважилася на авантюру. Чому б і ні? Після вчорашнього матчу, наші хлопці приїжджають автобусом на базу вранці. Годині о дев'ятій. Зазвичай ми з Аліскою сиділи вдома і чекали, коли Олег добереться сам додому. Мені не подобалося зустрічатися з дружинами і подружками інших футболістів. Всі вони були подругами Ніки, і я почувалася самозванкою і злодійкою в їхньому товаристві. Олег же ніколи не наполягав і, взагалі, здавалося йому все одно. А може, він теж не прагнув мене там бачити?

Загалом, неважливо. Досить ховатися. Досить бігати. Якщо я хочу бути живою, то пора починати жити повним життям. Тому я натисну на горло своїм тарганам, одягнуся, зберу Аліску і ми поїдемо зустрічати Олега. 

І так, я сяду в автівку сестри. 

Тому що їй вона більше не потрібна.

Тому що Олег давно віддав мені ключі від неї і дозволив користуватися.

Тому що мені потрібно перестати боятися. 

Я зможу!
 

__
Дівчата, чи потрібен нам блог з візуалом усіх футболістів? Якщо так, то чекаю + у коментарях. Якщо зберется 10 + зроблю завтра величезний блог.