2

Прокинулась Марта з думкою: "Блін, але нащо я збрехала їй, що у мене є хлопець?" Прокинулась у своєму ліжку. Здивувалась. За мить дійшло, що це був сон. Красивий, реалістичний, і...

- Бляха! - сказала вголос. - Не дали додивитись таке цікаве...

Недодивлений сон не міг надовго зіпсувати Марті настрій. Його зіпсувало те, що треба було збиратись на роботу. Про всяк випадок - переврила календар на смартфоні. Ні, таки понеділок. Швиденько причепурилась - подивилась в дзеркало і махнула рукою. Яка різниця? Все одно на роботі ніхто нічого не помічає. Чи вона красуня, чи чудовисько... Вдяглась, і побігла на зупинку трамвая.

Трамвай, само собою, не з’являвся. Але сон тут був ні до чого. То було абсолютно звичне явище на цьому маршруті.

Ранок понеділка і порожні вулиці. Порожня зупинка. Порожня робота.

"Мда, - подумла Марта, - пора шото гдєто наповнювати. А то, гм, буду жити кольоровими снами, потім заведу сорок котів, вийду на пенсію, і забуду, нащо жила".

Пальці автоматично набирали на смартфоні номер гарячої лінії. Але "зелену кніпку" натискати не довелось. З-за рогу вулиці виринув поважно і повільно пан Трамвай.

"Ну ладно. Поїхали", - подумала Марта, ховаючи телефон у кишеню.

Кишені на місці не виявилось - не ті джинси. Телефон акуратно бахнувся на бордюр. Кутиком. До останньої миті Марта ще вірила, що зможе врятувати дорогу забавку. Похапцем нахилилась додолу, щоб підхопити падаючий пристрій хоч на відскоці.

Ковзнув каблук. Скрипнули гальма. Клацнуло щось, наче запальничка пана Василя... І все згасло.

В цю саму мить молода і перспективна "львівська Герміона" їхала на велосипеді на зустріч зі своїм хлопцем. Їй завжди подобались диваки, але цей - найдивніший. А разом з тим - добрий, чуйний, сильний... І взагалі. Вони мають бути щасливі разом. Чи вона не відьма?

Нема користі в обдумуванні таких важливих речей, коли ти за кермом. Нехай і велосипеда. Попереду замайорів перехід. Добігали останні секунди червоного. Повільно тягнувся трамвай - ніби за його кермом видатний математик, що точно розраховує рух так, аби рівно в останню секунду червоного опинитись повністю на зупинці.

Відьмочка не була математиком, але ясно бачила, що скидати швидкість не було ніякого сенсу. Трамвай явно встигав. І жодної іншої машини.

Коли заскрипіли гальма трамваю, Ґалічка навіть не встигла здивуватись. Не те, що вивернути кермо. Різкий удар велосипеда об трамвай, виліт з сідла. Удар головою. Щось клацнуло. І все згасло.

Марічка ж сьогодні взагалі не вийшла з дому. Вночі стався витік газу. В останню мить їй здалось, що вона прокидається. Однак, до хоч якоїсь свідомості вона так і не прийшла. А зранку обрив трамвайного тросу викликав коротке замикання в мережі. Щось клацнуло. І газ загорівся.

Коли все згасло... Не залишилось нікого, хто в цій історії мав хоча б якусь дотичність до хлопчика, котрий, як виявилось, міг жити у кількох світах одночасно. Хлопчика, про якого ніхто ніколи не мав дізнатись.

А під час звучання "Я" у слові "бляха", що вимовляла Марта, прийшов до тями Темнозір. З цілковитою упевнененістю, що помер, і зараз буде дізнаватись, що ж таки відбувається після. Подальші події не розвіяли впевненості Темнозіра.

Триокий чудернацьким примаром плив перед Темнозіром. Хлопець намагався роздивитись, та де там. Відчувається, щось є, а й ніби нема. Тільки три ока блищать і привязують до себе погляд. Що ж, мабуть десь такою і мала бути зустріч з тією вищою істотою, що буде його, Темнозірове, життя зараз судити.

Не видно було, чи є в Триокого рот. Але він заговорив:

- Ти не уявляєш, яке це щастя - що мені вдалось тебе забрати.

І тиша. Темнозір відчував, що має щось сказати, але зовсім нічого розумного в голову не приходило. Зміг витиснути з себе лише:

- Дякую. - Хоч і не розумів, за що.

Здається, Триокого це повеселило. Очі сутності заблищали яскравіше, і коли Триокий заговорив знов, у голосі було доволі багато теплоти:

- Я не буду тобі нічого пояснювати, хлопчику... Хоч ти і останній шанс - все повинно дійти самостійно. Іди.

У голові було порожньо. Ноги самі підняли Темнозіра і понесли до дверей. Не помітив їх раніше у цій темряві. Двері злегка підсвітив блиск очей Триокого. Сріблястий іній на ручці блищав яскравіше. Рука потягнулась до ручки. Темнозір повернув її, і двері відчинились.

За дверима був ранок. Ранок у незнайомому світі. І дівчинка, що наче щось випустила з рук і намагалась упіймати. Велетенське залізне чудовисько насувалось на неї, та та не помічала. Темнозір лише й устиг, що гукнути:

- Бережись!!!