3

Трамвай, не оминувши кількох корків, нарешті під’їхав до Ратуші.

- Ого, - підмітила Марта. - Ти думаєш, мер Львова зараз вирішть усі наші проблеми?

- Ну, не зовсім. Точніше, зовсім не. Але ж тут працює пан Василь. Як і Мегера, і голова Спілки Відьмаків України, і Провідний Водяний Галичини, і багато інших. Так їм дуже зручно збиратись. Після сесії міської ради, скажімо. Щоб обговорювати дійсно важливі питання.

Дівчата миттю вибігли з старенького і гайнули до Ратуші. Біля входу, рівно між двома левами, стояв, опираючись на свою іміджеву тростину і нервовово покручуючи вус, той самий пан Василь. А з другого боку добігала схарапуджена раптовим дзвінком подруги Марічка.

- Овва! Казали ми тато, серед трьох братів один точно буде дурень (я про себе), а серед трьох жінок - хоч одна відьма. Йо? Устигла вже розказати?

Треба було бачити вираз обличчя Марічки. Скеля пустила тріщини в усі боки і розсипалась на друзки. Холодна велична краса змінилась дитячим розпачем і здивуванням. Та лише на мить. Дівчина взяла себе в руки і закрила рота. Вирішила деякий час помовчати. Щоб не видатись необізнаною, дурною чи, от, відьмою.

- Встигла, пан Василь. Але що робити далі?

- Ну, відьмочко моя люба, - і хитро підморгнув в бік Марічки, щоб та не переживала, - вихід в нас один. Спитати поради в того єдиного, про кого ми знаємо, хто був таким ж особливим, як і твій хлопець. Як там його звати, до речі? Ібрагім? Мухамед? Мухтар?

- Нуу пан Василь! Як ви можете ще й жартувати?!

- Доню, я завжди жартую. Один раз в житті сказав серйозне, то на другий день з жінкою розвівся.

- Ну добре, добре, то кого ми спитати маємо?

- Та, як кого? Ярослава Осмомисла.

- О богі, - не втрималась Марта, - ми що, духів викликати будемо?!

Марічка далі мовчала. Вона твердо вирішила мовчати доти, доки повністю не зрозуміє, що тут відбувається. І, вона так підозрювала, це буде тривати доволі довгий час. Та не мовчав пан Василь:

- Духів викликати я не вмію. То, скоріше, до Івана. Іван нині вдома, а значить... Достукатись до нього ми ніяк не зможемо. Петро нам просто не помічний, в нього спеціалізація інша. Тому... Раз вже така нагальна справа, я проведу вас в свій світ. Котрий найстаріший, і котрий ви чомусь називаєте Лівим. А там... Там в нас буде трохи більше часу. І ми придумаємо разом, як бути далі. Смію завірити, кілька напрацьованих ідей у мене вже є.

- А як то, більше часу? - Марта була дуже допитливою. - В тому смислі, що тут буде кінець світу, а там - не буде? І тоді ми придумаємо, як повернути все назад і скасувати кінець світу заднім числом?

- Яка розумна, ого, - крутнув вусом пан Василь. - Надіюсь, до цього не дойде. В моєму світі час - дорога з двостороннім рухом. Якщо ти пропустиш поворот, завжди можна повернутись і звернути туди, куди треба.

- Всім би так... - Зітхнула Марта. - Запізнилась на трамвай, чік, повернулась в ту секунду, коли він приїхав, і на роботу не спізнилась, і не посварилась ні з ким... Щось я не про те думаю.

- Правильно, - підтримав пан Василь. - Тому пішли в "Фацет".

- Щооо??? - Марта щиро розгнівалась. - Вам що, і в такий день мигдалівки не вистачає для повного щастя?!

- Ой, я мільйон років живу, і всі дні однакові. Такий день, такий день... Я сказав - в "Фацет". Значить, в "Фацет"!

"Фацет" - маленька кнайпа на одній з бічних вуличок позаду Ратуші. Одна з найстаріших. Пан Василь чааасто там бував - і щоб самому почастуватись, і щоб друзів пригостити. Навіть Марта з Марічкою там кілька разів були з паном Василем. Але скільки б старий екскурсовод не хвалив тамошні наливки, сьогодні було явно не до них - треба рятувати світ.

Тим не менше, щойно трійко дівчат з бравим дідусем добігли кнайпи, пан Василь прогукав:

- Тарасе! Ану винеси мені мигдалівки, як для мене!

У кнайпі завжди сиділо багато людей, хоча видавалось, що заклад вкрай маленький. Та коли б пан Василь не заходив - чи сам, чи з братами, чи з друзями - місце знаходилось завжди. Як любив казати пан Василь: "Тут завжди буде особливий столик для нас і особлива мигдалівка". Її якраз і винесли - друзі стояли надворі, і, видно, заходити не збирались. Марті здалось, що так пан Василь щиро показує, що дійсно поспішає.

Щойно закрились двері за офіціантом, пан Василь хухнув в сторону і почав хрестити стаканчик, примовляючи:

- Згинь, нечиста сила...

- Залишся чистий спирт! - підхопила Марта. Вона вже сто раз чула цю обов’язкову приказку пана Василя.

- Шшша! - озвалась відьмочка, котра так довго мовчала, що про неї майже забули. І пан Василь почав з початку:

- Згинь, нечиста сила,
Що двері зачинила.
А з’явишся ти знову,
Як випєш мою кров!

Хухнув ще раз, хильнув мигдалівки.

- Ну, тепер пішли. - Та замість того, щоб розвернутись і піти кудись, відчинив двері "Фацету". - Ласкаво просю.
Ніхто не встиг обуритись. За дверима висіло покривало глибокої темряви. І ніякого гостьового залу кнайпи.

Обережно трійко дівчат зайшло за двері. Темрява оповивала повільно, але, як не дивно, ніжно. І зовсім не лякала. Хоча силу її відчував кожен, хто проходив. Силу нестримну і страшну - тільки дай їй волю. Пан Василь зачинив двері. І темрява поглинула мандрівників повністю.

Як не намагалась Марта терти очі і кліпати - картина перед очима ніяк не мінялась. Аж раптом, хвилини за дві обережного руху вперед рука-в-руці, пан Василь клацнув запальничкою, котру йому подарували недавно на день народження. Запальничку цю він дуже любив, всюди хвалився нею. І не дарма. Сміливий вогник розітнув темряву, і друзі знову побачили один одного. Хоча і наче крізь дим від вогнища, в яке кинули мокрої деревини.

Пан Василь попросив відьмочку потримати запальничку. Витягнув з одної з незліченних кишень свого піджачка шпильку і вколов собі пальця. Крапля яскраво-червоної крові виступила охоче, наче давно чекала на свій шанс утекти. Василь хляпнув нею кудись за спину і прошепотів: