4

Нема страшнішого злочину в трьох світах, ніж злочин проти часу. Навіть найсильніші відьми не дозволяють собі говорити про майбутнє прямо - тільки натяками, хоча і точно знають, що і як станеться. Навіть наймогутніші чаклуни, спроможні рвати тканину світів, ніколи не торкаються часу, адже розуміють, яку небезпеку це несе. І ніколи в історії не було такого злочинця, з настільки чорною душею, щоб зламати час бодай на мить. А тут - крадіжка цілого дня. І в кого - в головних охоронців часопростору!

Троє братів сиділи якийсь час мовчки. Якийсь час... Кожен думав про своє. Про свій світ. Про те, що з ним буде, коли наслідки злочину, який вони упустили, проявлять себе. Якщо вже не проявили. Нарешті Іван та Петро підняли голови і майже в один голос промовили:

- Доказуй!

Василь, зібравши думки докупи, продовжив оповідь.

- Так ось... Чому я сам про це подумав, чому я це згадав, і чому сьогодні можу про це говорити? Ще одна дивна історія. Зранку молода відьма Ґалічка попросила мене забігти до неї в кнайпу, дорогою на роботу. Мовляв, у неї буде гість, з яким треба познайомитись. Бо якийсь хлопчина незрозумілий, навіть для сильної відьми. А Ґалічка просто не має потрібного досвіду, щоб зрозуміти все правильно.

То, що я, я добрий, зайшов, звісно. Сидів там такий собі худорлявий блакитноокий парубок, нічим особливо не примітний. Пив чай. Говорив про вічне. Як заведено у їх віці - любов нерозділену, страждання страшенні і бла-бла-бла...

Я так з подивом підняв вус - мовляв, чого ж позвала? А Ґалічка метнула мені бровою - а ти торкнись хлопця, ніби ненароком, тільки щоб до голої шкіри. Та запросто! Я встав з-за столика свого і підійшов до їхнього - привітатись. А що робить чоловік з чоловіком, коли вітається? Ясна річ - потискає руки. І ось тут... Тут я зрозумів, по що Ґалічка кликала.

Хлопчина виявився з мого світу! Чуєте? Не з цього!!! А з мого!!! А ніхто ж з нас його не приводив, брати! Та він тут. Живе собі. І... Знаєте, що? Він поняття не має, що цьому світу не належить! А такого вже просто не може бути, бо не може бути ніяк!

Щось з тим треба було робити, і я наклав на хлопця слово стежіння. А після того, як їх молоде романтичне побачення закінчилось, я зоставлся поговорити з Ґалічкою. Вона розповіла, що хлопчина залицяється до неї, ніби любить. І їй подобався. Поки якось не торкнувся він її руки. Бо в цей момент її опекла відьомська біль. Відьма ж - найчутливіша істота в усіх трьох світах, і коли щось не так - її болить майже так само, як нас, браття...

Але я би не збирав вас тут, якби не довідався більше!

Стежив за хлопцем весь день. Читав його, прошарок за прошарком. І побачив, що перше моє враження було далеко не повним. Можу припустити, що у нас з’явилась нова раса - половинчиків. Котрі наполовину в одному світі, наполовину в другому. І в обох світах життя їх цілком повноцінне.

А тепер скажіть браття, ще раз, які єдині істоти до сьогодні могли бути в усіх трьох світах, в тому числі одночасно? Авжеж, ми. А з чого ми живемо? Правильно. З цього і живемо. А чи один такий - той хлопчина? Чи не сотні, тисячі вже їх? А ЯКЩО ВОНИ ПРОСТО ВИТІСНЯТЬ НАШУ ПОТРІБНІСТЬ? І тоді - ось і "ваш час вийшов", панове-браття...

Як природно для нас відкривати двері у цю кнайпу... Та що буде, коли цей або подібний йому, ну, чисто випадково, не дивлячись, куди йдучи, чи йдучи будь-куди, відкриє двері цієї кнайпи? А ми вже не зможемо їх відкрити...

Петро спокійно глянув Василю прямо в очі. 

- Ти хочеш рішення? Вивчи, розкопай, розгреби. Вбий. Зітри з лиця світів його і спогади про нього. А один він чи сотні їх... Нам стане сил і часу робити так з кожним, хто ламатиме наші світи і загрожуватиме нам. Ми воювали колись. Памятаєш наших ворогів? Ну так. Бо від них тільки спомини й лишились. І я далі не бачу ні в Триокому, ні в цьому, як ти кажеш, половинчику, такої страшної чи справжньої загрози. Та й взагалі, слова Триокого називати пророцтвом... Це вже ти наче лапки склав. Насправді ми можемо дуже і дуже багато. Тож покажи це. Прояви турботу про світи і про братів - і усунь небезпеку. Що тут думати?

Іван з осудом хитав головою. Але підтримав рішення. Він теж розумів, що на війні - як на війні... Хоч ніколи сам не воював, лише зрідка чужими руками.

Василь мовчки кивнув, нахлобучив капелюха на голову й ціпок на руку, і почимчикував львівською бруківкою в бік Другої вежі Ратуші, де якраз на часі була планова екскурсія гостей із Відьомської спілки Нюрнберга. Василь виконає роботу. Спершу одну, а потім і другу. Василь завжди був вкрай сумлінним, а сьогодні сумлінність його просто розпирала - він йшов, майже пританцьовуючи. Хлопчина був приречений - як не сьогодні, то завтра... Ґалічці теж доведеться втяти язика. Погана слава Ключникам часу і простору аж ніяк не потрібна. Тим більше, у такі складні часи... А потім можна буде спокійно сісти за розкладання пасьянсу. І в вус не дути.

Яскраво-синя блискавка вдарила в той самий момент, коли Василь взявся за клямку. Добрячий шмат часопростору вигорів вщент. І на місці входу у Ратушу з’явилося темне провалля.