6

Весна прийшла, як завжди, несподівано. З моменту лютневої трагедії минуло рівно два місяці. Сніги встигли повністю зійти, захопивши з собою трохи львівського асфальту. Зраділи дерева і інші рослини, оповивши себе красивими і пахучими квітками. Все так, як і мало бути в квітні.

Мареку снився дивний сон.

Наче на Львів напав страшний ворог – черевики. Жіночі і чоловічі, з шнурівками і без, на шпильках і військові, різнокольорові і найрізноманітніших розмірів – суворі черевики агресивно та розмірено нападали на мешканців, валили їх на землю, і втоптували, втоптували, втоптували… Ніби хотіли створити якусь ідеально рівну територію певної площі. Люди в паніці намагались втікати, але черевики – вони були просто всюди.

Та раптом з неба стала спускатись літаюча тарілка. Старенька, пошарпана, з купою вибитих ілюмінаторів – видно, з дуже важкої і далекої дороги. Тарілка з разючим скреготом бухнулась на площу біля Ратуші, розчавивши Нептуна, двічі прокрутилась, немов заіржавіла дзиґа, і повільно завалилась на лівий бік. Черевики завмерли. З тарілки виповзло дивне триоке створіння і заволало: 

- Карєту мнє, карєту! 

Одним махом черевики згуртувались і створили з своїх «тіл» дещо, схоже на карету. Триокий заповз всередину, сховавши тарілку, що раптом стала дуже маленькою, у кишеню. І карета з черевиків потопотіла в бік входу у Ратушу.

Та входу у Ратушу не було. На його місці сяяла – якщо темрява може сяяти – чорна пляма. Провалля. Страшне, гнітюче – таким міг би виглядати вхід у потойбіччя. А перед ним…

Перед ним стояв Марек. У тих самих кросівках на босу ногу та улюбленій футболці. Тільки джинси чомусь замінили яскраво-червоні шаровари. А в руках Марек тримав таку чорну-чорнезну палицю, що її майже не було помітно на фоні Провалля.

Хлопчина грюкнув палицею об львівську бруківку так, що та аж тріснула, і впевнено заявив:

- Ю шелл нот пасс!

Триокий висунув "голову" з черевикової карети, кліпнув по черзі кожним оком, і сказав, тихенько так:

- Ну-ну.

Раптом карета перетворилась на один гігантський черевик, чомусь з трьома очима на носку. Черевик миттєво здійнявся в повітря і з розмаху гепнувся на Марека. Той лиш почув, як тріскає його власний череп. Біль був такий, наче кожна нервова клітинка тіла відростила зуби і вп’ялась в сусідку.

Біль був такий, що Марек прокинувся.

Нема сенсу розповідати, які лікувальні процедури проходив Марек на Кульпарківській. Скільки йому не показували фото Ратуші, з якою все було в повному порядку, скільки не вмикали телевізор з прямими трансляціями… Навіть, якось возили туди. Показали. Марно. Хлопець і далі марив темними проваллями, черевиками, блакитними блискавками і триокими інопланетянами.

Зрештою, лікарі здались. Якби не спроба самогубства, через яку Марек потрапив на лікування, то, найімовірніше, його б давно відпустили додому. Ніхто не міг зрозуміти, що штовхнуло молодого здорового хлопця на такий крок. Ніхто не міг пояснити, що сталось – і ще й так раптово – з цілком до того нормальною, адекватною людиною.

Марекові батьки взяли його на поруки. Пообіцяли уважно за ним доглядати. Тим більше, якраз повернувся з армії брат – міг підстрахувати. Та й дівчина, з котрою Марек зустрічався вже стільки років, не зважаючи на таку трагедію, не відмовилась від нього. І в лікарні подовгу сиділа з ним, розмовляла. Видно було, що кохає. 

Оточений увагою і любов’ю, через майже рік лікування Марек повернувся додому. Минали дні, місяці. Пробігли роки. Час таки лікує. Марек дійсно поступово приходив до тями. Перестав марити. Одружився. Став батьком. Правда, категорично відмовлявся носити черевики, будь-якого фасону, і ходити гуляти в центр.

І викинув своє улюблене горня. Може, не викидав би. Але щоразу, коли намагався попити з нього чаю чи кави, в ніс вдаряв різкий запах бензину. А ще кожного ранку Марек подовгу стояв біля дзеркала. Шукав сивину.

Марек багато років жив щасливим життям. Але так і не повірив, що живе у реальному світі. Бо все своє життя попереднє він пам’ятав зовсім іншим. Трагічним. Невдалим. Марним. А в цьому житті у нього раптом все гаразд. Всі живі, здорові, при грошах. І, мовляв, ніколи не було інакше. І ніколи не буде.

Тому кожного ранку Марек запитував своє відображення у дзеркалі:

- Чи щось нагло зламалось у мене в голові? Чи я далі сплю, і це все – просто мрії? Ай дрім енд ай сіі соу світ дрімз… Чи я – такий собі Аліс, що потрапив у Задзеркалля?

Питав у надії, що колись він або отримає відповіді, або… Або перестане задавати запитання.

І ось одного зимового ранку, за довгих десять років опісля описаних подій, але рівно у той самий день, коли Марек забув взяти запальничку... Елегантний чоловік в строгому костюмі стояв перед дзеркалом, збираючись на роботу. Не задаючи жодних запитань відображенню. Нова дорога краватка викликала дискомфорт. Але статус зобов’язував - чоловік вже рік працював генеральним директором на фірмі свого тестя. А краватка - подарунок останнього.

Безкінечно поправляючи комір, Марек помітив, що у відображенні стались зміни – на чолі відкрилось третє око, і підморгнуло. А тоді з того ока вилетіла потужна яскраво-блакитна блискавка. Чоловік ще встиг подумати: «І трєснул мір напополам… А ось і запальничка знайшлась». І помер.

Дружина вибігла на шум. Та замість вітальні і коханого чоловіка побачила тільки - темне провалля.