7

Якщо у чоловіка є вуса - це дуже мило, чи не так? Вуса прикрашають. Вуса підкреслюють. Вуса приховують. А тут за столом зібралось одразу троє з вусами - наче три яскравих приклади.

У Василя вуса приховували вибиті в молодості три передні зуби. У Івана - підкреслювали аристократичні риси обличчя. Роблячи їх аристократичними настільки, що всі чоловіки навколо мимоволі втягували животи. В надії, що їх аристократизм випиратиме зверху, а не знизу. У Петра ж вуса прикрашали цілковито нецікаве обличчя. Повз котре проходили б усі випадкові чи й спрямовані погляди, якби на тому обличчі не було за що зачепитись. У випадку Петра - зачіпались тільки за вуса. При чім не лише погляди, а й піна від пива, яке, розмірено смакуючи, попивали троє братів. 

Імена ці, звісно, "виссані з пальця". Брати їх так часто змінювали, що давно забули справжні. А чи були вони? Та й до такого віку імена втрачали будь-яке значення. Кожен з братів відгукувався і на "агов", якщо знав, що звертались до нього. А звертались до нього - до кожного з братів - доволі часто. І плату за звернення вони брали високу. Найвищу з усіх відвідувачів цієї кнайпи. 

Кнайпа, до слова, також не мала ані імені, ані адреси. І потрапити в неї могли лише ті, котрі точно знали, як і куди йти. А головне - навіщо. Навіть якби хтось із постійних гостей зайшов у ту кнайпу, забувши ціль візиту - він забув би і те, що з кнайпи треба виходити. Кілька столиків на віддалі якраз займали ті, хто забув. Як нагадування іншим, хто ще зберіг силу. А не лише теліпав язиком щось на кшталт: "Та я таке робив... Та я таке зроблю...".

Хоч і з них була користь - під шумом того теліпання серйозним гостям, котрими були згадані брати, можна було спокійно вирішувати свої дійсно важливі справи.

Того дня зібрав у кнайпі братів своїм закликом Василь. За традицією, спершу випили пива, поговорили про погоду, пригадали останні новини. Коли всі закляття захисту, немов мимохідь, було промовлено, Василь нарешті витер піну з вус і почав серйозно:

- Так ось. Тримайтесь за стільці, бо я зараз скажу щось таке, прямо, вбивче. Га? Ага. В нашому місті живе хлопчина, що скоро здійснить пророцтво Триокого!

- Слухай, - умить розгнівався Петро, - ти тойво... Це тобі що, поттеріана якась, чи що... Це реальність! Які пропроцтва? Просрацтва!

- Тихо, - сумно обізвався Іван - тихо, чекай... Послухаєм. Мені теж чутки доносили... Дивні.

- Так ось! - Василь, усміхнувшись в лівий вус, продовжив. - Слухайте! Особливо, Петре, ти.

Ти знаєш, що в деякі місця нашого міста, куди ми водимо своїх гостей, потрапити можна тільки з нами. Ти знаєш, як нас просять і переконують, щоб ми провели на ТОЙ бік каплиці Боїмів, або на ДРУГУ Вежу Ратуші або... Ну, і так далі. Знаєш ти і те, що в цю кнайпу, як би нас не просили, ми нікого привести не можемо. Хоча мрійників і бажаючих предостатньо з усіх трьох світів. І нас, братів, троє - не просто так, бо кожен з нас - оборонець і ключник свого світу. І тільки ми троє поєднуємо їх. Не стало б нас - не стало б нічого. Саме тому ми вічні. Як би не стомлювались, як би не хотіли вийти на пенсію - нам не дано. І...

- Може, досить лірики? Я водичку можу вдома попити. Давай по суті! - гаркнув Петро.

- По суті, - охоче погодився Василь. - В один прекрасний день... Ти ж памятаєш цей день? Авжеж, він незабутній. Той день, коли ми всі троє в одну мить дізнались, що таке "інфаркт" і чому його так бояться смертні. Не ґмикай, Петре. Знаю, ти думав, що то була постановка когось з наших "доброзичливців". Я б теж охоче в це повірив - так легше. І Іван би повірив. І Вася Пупкін. Не тільки люди схильні списувати непояснювальні та неприємні речі на якісь вищі та ворожі сили. Та... Що чи хто може бути вищим за нас?! І раптом, через тисячі і тисячі років життя, виявляється, щось таки може! Так, Петре, ось в це я вірю! Ти пий пиво, пий. Мені ще багато казати.

Згадаймо, що тоді сталось. Як ти й хотів - по суті, тільки факти, гаразд? Відкрились ось ці двері і в кнайпу зайшов Триокий. Хтось з вас може його описати? Аж ні! Ми не пам’ятаємо його вигляд! Ти собі міг уявити, Петре, щоб ми чогось не пам’ятали? Ба, навіть, кольору тих очей не згадати. Наче хтось дуже сильний, сильніший від нас, дозволив нам дізнатись тільки те, що ЙОМУ захотілось.

Тож факти. Триокий зайшов в кнайпу. Сам. Сказав одне речення і вийшов. Три слова, які якраз дуже добре, наче каленим залізом випікали, закарбувались в пам’яті:

"ВАШ! ЧАС! ВИЙШОВ!!!"

- Василю! Та скільки часу минуло з того? - не втримався Іван. - Вже десь років сто, якщо не більше. І це типу "час вийшов"? Може, ти правий, і той Триокий - якась вища сила, нам невідома, або стара, або нова - не знаю, і не хочу знати. Але я так собі думаю, що в розумінні вищой сили "час вийшов" може означати... Ну, не знаю... Як в людей секунда, так в нього мільйон років! То що, нам тепер весь час жити, згадувати і думати над тим? Та схаменись!

- Я схаменусь! - Василь ляснув кулаком по столу. - Схаменусь! А пізно не буде? А як то було оголошення війни? Чи нам не треба щось робити, щоб запобігти, а не чекати з моря погоди? Брати! Я зібрав вас так нагально не просто так! От, Іване, а скажи-но мені, будь ласка, що відбувалось в твоєму світі в той день, коли зайшов Триокий?

Іван застиг з напівпіднесеною кружкою пива і відкритим ротом. Очі полізли на лоба. Петро обхопив голову руками в розпачі.

- Ооот... Ви не можете згадати жодної події того дня! Крім візиту Триокого. А що найгірше - за весь цей час до сьогодні навіть не могли подумати про те, що забули ЩЕ ЩОСЬ, окрім вигляду Триокого. То я вам зараз відкрию очі. ВИ ЗАБУЛИ ЦІЛИЙ ДЕНЬ!!!