Запальничка

- Це ти? – Сказав старий, трухлявий дід. Він сидів біля холодного камина в моторошних сутінках кімнати, накривши немічні коліна шерстяним пледом.

- Так, кохання моє. Я прийшла.

      Рипнули двері і до кімнати увійшла красуня. Довжелезні ноги були обтягнуті блискучо – чорними штанами. Поверх шовкової блузочки накинутий шкіряний плащ аж до десяти сантиметрових шпильок. Плащик майже волочився по землі. Яскраво червоні губи сильно контрастували на тлі короткого волосся, чорного, як пекельна смола, та білого, як сама смерть обличчя.

- А я знав, що ти прийдеш. Всі ці роки я вірив, що побачу тебе ще раз. – Старий розплився у посмішці так, що красуня побачила всі його 16 зубів. То була сумна посмішка. Ба, навіть не сумна, а ностальгічна. Так посміхається людина, котра згадала якусь світлу подію зі свого життя, яка вже ніколи не повториться. І він щось згадав з минулого бо тусклі очі вмить заблищали, і по щоках покотилися сльози. Вони розтеклися по глибоких зморшках, немов притоки Дніпра прилеглими каналами.

- Чого ти? – Красуня підійшла до старого, опустилася навколішки і ніжно поклала чорну голову йому на коліна. – Я ж тут. Я ж прийшла. Не треба сліз.

      Тремтячими руками він обійняв її голову, нахилився, на скільки дозволив радикуліт, і глибоко, до свисту в грудях, вдихнув п’янкий запах її чорного, як ніч волосся.

- Чого ти так довго? – Прохрипів старий.

- Коханий, ми ж домовились, коли я відчую, що тобі час то зможу забрати її собі. На пам*ять.

      Дід спробував розсміятися, але натомість голосно закашлявся.

- Так. Твій нюх тебе ніколи не підводив. Мені дійсно час. Відчуваю, що він вже близько.

      На такий випад красуня, вочевидь, образилася, бо різко, по-котячому, схопилася на ноги і врізала свій погляд в співрозмовника. Ніби хотіла розрубати навпіл.

- Ти так і залишився грубим слов’янським мужиком. Не нюх, а серце мене покликало!

      Дідуган саркастично пхикнув.

- Ну, добре – добре. Вибач, я не хотів тебе образити. Вічно ваше бабське плем*я всюди приплітає серце.

- Не ображаюсь. – Посміхнулась чорнява красуня. Погляд пом’якшав, (хоч під голову клади). Вона знову нахилилася і пристрасно поцілувала старого в губи.

- Не ображаюсь. – Знову повторила вона.

      Старий кивком вказав на стілець, що стояв в іншому кутку кімнати.

- Присядь коло мене.

- Так, я можу сісти тобі на коліна. – Грайливо сказала чорнявка. – Пам’ятаєш,, як тоді?

- Хм, - кивнув старий. В його очах затанцювали бісики, - як таке забути? Але боюся, якщо ти так зробиш то я розвалюся раніше ніж треба.

      Обидва засміялися. Красуня підсунула крісло до діда і сіла біля нього.

- Ось, - сказав старий розгрібаючи газети на журнальному столику, - тут має бути.

      Він відкинув ще декілька газет і добрався до лакованої поверхні столика, на якій лежав маленький шкіряний футлярчик. Старий обережно його взяв у руку і дістав звідти срібну бензинову запальничку австрійської фірми «IMCO».

- О це вона, - засвітилися красиві дівочі очі, - і така ж блискуча, як тоді.

- Я доглядав за нею. – Старий простяг запальничку красуні. – На ній навіть напис зберігся.

      На срібному боці запальнички німецькою викарбувано напис: «Не забувай».

- Ти ще палиш? – Запиталася красуня.

- Ні. Ти знаєш – останню цигарку я викурив у той самий день коли ми попрощалися.

      Старий потягся до нагрудної кишені в сорочці і вийняв звідти срібний портсигар з орлом на кришці. В пазурах хижий пташок тримав лівостороннє свастя. Дід відкрив кришку. В середині лежало дві пожовтілі цигарки.

- Я вирішив зберегти їх для нашої зустрічі. – Пояснив дід. – Хотів викурити їх разом з тобою.

      Чорнявка розчулилася. На блідих щоках з’явився ледь помітний рум’янець.

- Ти зберіг їх для мене? Це так… Ох!.. Всі ці 65 років…

- 67 – поправив старий.

      Клацнула запальничка і в сутінках заблимали два вогники. Обоє закашлялись.

- А з роками вони стали крепші. – Крізь сизий дим прокашляла красуня.

- Угу-кху-кху!! – Погодився старий. – На відміну від мене.

      Вони обоє посміхнулися жарту, але одразу якось зніяковіли. Доки диміли цигарки двоє людей в темній кімнаті дивилися одне одному у вічі і мовчки розмовляли про щось особисте. Про щось сокровенне, про таке про що не говорять на людях, про таке що не можна поговорити вслух. Тому, що слова примітивні і жодне з них не підходить для такої розмови. Навіть якщо ти володієш всіма мовами світу, включно з мертвими, бувають теми на які можна розмовляти лише мовчки.