23.

День розпочався просто шалено, потрібно ж якось повертатися у стабільне русло. Тому сьогоднішній ранок це початок нового, нормального життя.

Школа, робота і плюс особисте життя, звучить багатообіцяючи.

Вчора ми з Микитою порадилися і вирішили, що варто знайти няню для Міші, хоча б на післяобід, щоб вона могла забирати його зі школи і проводити з ним час доки ми не звільнимось.
 

Микита підкинув мене до Антоніни Петрівни, бо моє авто досі було там, а Міша поїхав з ним до школи. 

За цих декілька днів я так звиклась до такої сімейної насолоди, що навіть починаю забувати те, що між нами була довга розлука.

Я хвилин пʼять тарабанила у двері і напевно ще стільки телефонувала колишній свекрусі, але реакції нуль. 

Мене по трохи охоплював страх, що щось сталося, може їй стало зле, або ще щось гірше.

Але ці дурні думки розвіяв сусід, який повідомив, що жінка з самого ранку вийшла кудись і ще не поверталась.

Це вже добре, а ще краще, що я тоді ключі з собою прихопила, а не залишила в будинку.
 

Слідчий казав, коли буду мати час, от я й маю з самого ранку.

Швидко добираюся до відділку і одразу прямую в кабінет, я налаштувала себе не так на допит, як на зустріч з Артемом, не знаю що чекаю від цього, але бажання поговорити з ним невимовне.

- Добрий день, можна?

Привідкриваю двері, і тільки голову засовую, не хочу нарватися на цього мужинька, ще тоді він зіпсував враження про себе.

- Буквально декілька хвилин зачекайте

Зачиняю двері і сідаю на вільний стілець, тут сьогодні так людно, що якось не по собі стає.

Хвилини дві і двері потрібного мені кабінету відчиняються, і тут мій шок у шоці.

- Антоніна Петрівна!

Підриваюся з місця і бубню собі під ніс її імʼя. Бляха ми не врахували, що вона може щось зайве сказати і тоді мої свідчення підуть коту під хвіст.

- Софіє, привіт! Можеш заходити

Спокійно говорить жінка і як на диво підходить ближче, щоб обняти. Я не до кінця розуміла її маневр, але коли на вухо вона ледь чутно сказала:
 

- Не переживай, нічого зайвого я не сказала, тільки те, що вони й так знають

Стало все зрозуміло, вона хотіла мене заспокоїти.

Відступаю і вже готова заходити, берусь за ручку, але в останній момент на секунду зупиняюсь:
 

-Дякую!

Кажу в спину жінці, а вона навіть не повертаючись, просто помахала рукою.

- Ще раз добрий день

- Добрий, добрий, присідайте, будь ласка.

Звичайно напруження є, але з усіх сил намагаюся цього не показувати. Хто б що не казав, але атмосфера цього кабінету змушує трішки пітніти.

Кондратенко дивиться на мене з під опущених брів, мовчить, що ще додає гнітючості.

Але всеодно не можу відкрити рот, щоб перервати цю тишу. 

- Мені відомо, що ви спілкуєтеся з Микитою Костецьким! Це так?

Запитально підіймаю брови, вдаючи вигляд, що це ніяк не впливає на розвиток подій стосовно арешту Артема.

- Так це правда!

Говорю короткими фразами, боюсь, що коли почну тараторити то обовʼязково ляпну зайве.

- Можу більш детально дізнатися про ваше спілкування?

- А це якось стосується справи?

Розумію, що ще й як змінює русло, але роль дурочки тут навіть дуже підходить.

- І все ж, Софіє, хочу почути відповідь!

Більш строго, я б навіть сказала з натиском дозволяє собі говорити.

- Я звернулася за допомогою, думаю вам уже відомо про борг і спосіб його отримання

- А чому саме Костецький?

Не затинаюсь навіть на секунду, відповідаю чітко як по нотах.

- Ну, напевно, тому що він хороший юрист і по старій дружбі погодився допомогти безкоштовно
 

Знову цей клятий блокнот і якісь помітки, скільки це ще буде тривати, надіюся, що не будуть тягти місяцями.

- Це зрозуміло! Погадився допомогти так, що ви переїхали до його будинку

Чекала я на це питання, ще й як чекала.

- А варіантів у мене не було, думаю, що ті люди знайшли б мене і в свекрухи і в подруги, а так чисто нова адреса

- Ну так, так

Він мені не вірить, а мені байдуже, головне, щоб не було до чого причепитись.

Кондратенко, щось довго пише, а потім різко відкладає блокнот і піднімається з місця:
 

- Ну що ж, пішли!

Я розгублено підкидаюся і запитую:
 

- Куди?

- Ви здається хотіли побачити підсудного!?

Як? Уже? Це все, що мене запитали? Якось дивно, але це напевно на краще.

- Так, ходімо

Ми йшли досить просторим коридором, чистота, тишина, але знову атмосфера з фільму жахів.

- Прошу! У вас пʼять хвилин

Не витрачаю жодної секунди, завалюсь у вже більш моторошну кімнату з зовсім маленьким віконечком і темними пустими стінами.

Посеред кімнати маленький стіл на якому стоять міцно схрещені руки у кайданках, страшно підняти погляд вище і зустрітися з очима Артема.

- Які люди, невже скучила, люба?

На що я розраховувала, це ж гнида якій треба не тиждень сидіти тут, щоб змінитись, а точно декілька років.

-Не те слово
 

Сідаю навпроти і таки витримую той зоровий контакт. Коли я їхала сюди то у моїй голові крутився сценарій того про що я хочу поговорити, але зараз я не можу зліпити два слова до купи.
 

- Ну що як?  Як справи?

З ухмилкою запитує, а мене на частини рве! Він не питає, як син, що робить без нього, йому байдуже.

- Скажи, як ти міг закласти наш будинок якимось бандюкам?

Округлює очі і я вже грішним словом подумала, що він вперше про це чує, але видає таке, що мене приводить в шок:

-Тебе хвилює як я заклав будинок, а не хвилює як я заклав тебе?!

- Що? Що ти зробив?

Артем відкидається на спинку крісла і голосно шкіриться.