Розділ 1 Марія

Якщо ви коли-небудь працювали особистою асистенткою чоловіка, який щиро переконаний, що слово «терміново» означає «потрібно було зробити ще вчора» — ласкаво просимо до мого особистого пекла. Ви мене точно зрозумієте.

Якщо ж цим чоловіком є Максим Ворон… що ж, мої найщиріші співчуття.

Максим Ворон — генеральний директор «Ворон Груп», великої компанії, яка займається нерухомістю, будівництвом та інвестиційними проєктами. А це означає нескінченні зустрічі, переговори, контракти, презентації та десятки людей, які чомусь вважають, що всі їхні проблеми мають бути вирішені негайно. І, звісно, саме я маю простежити, щоб вони були вирішені.

Я працюю на цього владного тирана вже два роки, чотири місяці й одинадцять днів. Ні, я не рахую дні до власного звільнення (хоча іноді дуже хочеться). Просто життя поруч із чоловіком, чий єдиний погляд здатний заморозити цілий поверх бізнес-центру, привчає до ідеальної точності.

Будильник гримить о шостій тридцять. Вимикаю з першого тичка. Не через залізну дисципліну, а тому, що о шостій тридцять п'ять у мене вже перший робочий дзвінок.

О сьомій десять я закручую волосся в недбалий хвіст перед дзеркалом. Темні штани, молочна блузка, строгий жакет. Жодного натяку на провокацію. В компанії «Ворон Груп» краще бути невидимкою. Особливо коли твій начальник має диявольську здатність помічати найдрібніші деталі.

Одного разу він звернув увагу на те, що я змінила ручку. Звичайну ручку! Досі гадаю, як його уважне око взагалі це зафіксувало.

— Ви сьогодні не тією ручкою пишете, — кинув він тоді, навіть не відриваючись від фінансового звіту.

Я завмерла з чорною гелевою ручкою в руці.

— Перепрошую?

Максим повільно підняв очі. Сіро-блакитні, холодні, мов крига.

— Ви завжди використовуєте синю. Сьогодні — чорна.

Тоді я вирішила, що він божевільний самодур. Зараз... зараз я просто приймаю це як факт.

О сьомій сорок я зачиняю двері квартири. До офісу — двадцять п’ять хвилин, якщо пощастить уникнути заторів. Запізнюватися для мене — табу. Ні, не лише через страх перед Вороном (ну добре, можливо, зовсім трохи через нього). Я просто люблю свою роботу.

Як це не дивно, але я обожнюю порядок. Списки. Чіткі дедлайни. І, мабуть, саме тому ми досі не повбивали одне одного. Хаос Максим Ворон ненавидить так само сильно, як і я.

Холл нашого бізнес-центру зустрічає мене звичною розкішшю: скло, мармур, світле дерево та запах дорогої кави. Верхній поверх повністю належить нашій компанії.

— Доброго ранку, — усміхається Ірина на рецепції, але її очі перелякано розширені.

— Привіт. Що сталося?

Вона нахиляється через стійку й шепоче:

— Він уже тут.

Я кидаю погляд на годинник. Сьома п'ятдесят вісім.

— І що в цьому дивного?

— Та він сьогодні лютіший за біса! Прийшов раніше за всіх, ходить як хмара!

Я тихо всміхаюся, намагаючись заспокоїти дівчину:

— Не переживай. Якщо що — я беру удар на себе.

— Ти єдина, хто його не боїться! — кричить вона мені вслід. — Ти минулого тижня скасувала його зустріч із партнерами й вижила!

— Бо зустріч о шостій ранку — це маразм, — мугикаю собі під ніс, підходячи до приймальні.

Насправді вони перебільшують. Максим Ворон — не монстр. Владний? Так. Вимогливий до нудоти? Безперечно. А ще — з біцепсами, які важко приховати навіть під найдорожчим костюмом Savile Row.

За два роки я вивчила його мову тіла краще за власну:

Якщо він мовчить і дивиться у вікно — приймає важливе рішення.

Якщо глухо барабанить пальцями по столу — нервує.

Якщо повільно знімає свій дорогий годинник і кладе поруч із ноутбуком — комусь зараз влаштують рознос.

А от якщо він називає мене повним ім'ям...

— Маріє.

Я завмираю перед самими дверима. Оксамитовий, глибокий голос позаду змушує мурашки пробігти вздовж хребта.

Повільно обертаюся.

Максим стоїть у дверях кабінету. Ідеально пошитий чорний костюм, темна сорочка, що підкреслює широкі плечі. Його темне волосся трохи скуйовджене — певно, знову провів по ньому пальцями, коли вивчав папери. І ці його сіро-блакитні очі... Вони дивляться прямо в мої. 

— Доброго ранку, Максиме Андрійовичу.

— Доброго. — Він демонстративно опускає погляд на свій Rolex.

— Я прийшла вчасно, — одразу парирую я, піднімаючи брову.

— Я хіба щось сказав?

— Ви подумали.

У куточках його губ на секунду зривається тінь посмішки. Настільки миттєва, що, якби я не спостерігала за ним щодня, вирішила б, що це галюцинація.

— О дев'ятій зустріч із фінансистами, — сухо карбує він.

— Уже в календарі.

— Звіт?

— На вашій пошті.

— Договір із німцями?

— У вас на столі.

— Презентація?

— В окремій папці.

Максим мовчить кілька секунд. Його сірі очі пильно вивчають моє обличчя, ніби шукають хоча б одну тріщину в цьому захисному панцирі.

— Добре, — нарешті кидає він і розвертається.

І зникає в кабінеті, залишаючи після себе тонкий шлейф дорогого парфуму з нотами деревини й тютюну.

— Ти бачила?! — шепоче Ірина, з'являючись поруч. — Він тобі посміхнувся! Це ж майже освідчення в коханні!

— Працюй, Іро, — закочую очі я.

До обіду день перетворюється на божевільний калейдоскоп: дзвінки, звіти, наради. І моя особиста місія — змусити Ворона з’їсти хоч щось, окрім еспресо. Після трьох проігнорованих нагадувань я без стуку заходжу до його кабінету й кладу на стіл контейнер із ланчем.

— Маріє, я не дитина.

— Ви не їли з учорашнього вечора.

— Я чудово почуваюся.

— Одинадцять годин і сорок хвилин на самій каві, — я складаю руки на грудях. — У вас обід.

Він піднімає очі від монітора. Тиша в кабінеті стає густою, як кисіль.

— Ви отримуєте надто багато задоволення, коли намагаєтеся мною керувати.

— Я не керую, Максиме Андрійовичу. Я рятую компанію від вашого непритомного стану. У вас п'ятнадцять хвилин.

Він зітхає, але... відкриває контейнер.