Розділ 19. СТЕФАНІЯ

Людей у домі з кожною хвилиною більшає, і шум вечірки перетворюється на безперервний гул. Я майже нікого не знаю, а ті, кого знаю, давно зайняті своїм: Енні жваво щебече з двома дівчатами — здається, блогерками; Ганна тримається поруч з Іваном, вітаючись майже з кожним новим гостем, наче давно їх знає. Хоча чому я дивуюся? Вона ж вже не перший рік одружена з Іваном. 

Макса кілька хвилин тому витяг на вулицю його діловий партнер з «надважливою розмовою», тож я залишилася сама, з келихом шампанського і натягнутою усмішкою (сподіваюся, достатньо переконливою). Стою біля каміна у вітальні й намагаюся виглядати привітною майбутньою господинею цього будинку.

— Вибач, — раптом чую за спиною. Макс непомітно підкрадається й обіймає мене за талію. — Дуже набридливий, але дуже важливий клієнт, — шепоче на вухо.

Збоку, мабуть, це виглядає як ніжна сцена між закоханими — бо ті, хто мимохідь зиркає на нас, роблять обличчя в стилі: «О, які вони милі».

— Ходімо зі мною, — знову шепіт, і шкіра на потилиці покривається мурашками.

— Куди? 

— У мою кімнату.

Я ніяковію. У голові миттєво спливає думка: я жодного разу там ще не була.

Він, певно, читає це по моєму обличчю, бо з легкою іронією додає:

— Не хвилюйся, я не збираюся тебе там закривати. Ти мені потрібна тут.

— Ага… — бурмочу, намагаючись збагнути, що ж він задумав.

Ми піднімаємося сходами, минаючи гостей, які кивають нам або всміхаються. У грудях наростає передчуття — і я сама не можу вирішити, приємне воно чи тривожне.

Двері його кімнати зачиняються за моєю спиною. Макс мовчки прямує до шафи, відкриває верхню полицю й дістає невелику оксамитову коробочку.

Повертається, підходить ближче й кладе її мені на долоню.

— Відкрий.

Коробочка відчиняється легко — і всередині я бачу кольє з дрібним розсипом діамантів у формі крихітних крапель, що мерехтять, наче зібрали в собі ранкову росу. Поруч — такі ж витончені сережки.

— Це… — я навіть не знаходжу слів.

— Добре поєднується з твоєю обручкою, — пояснює.— Подумав, що підійде.

Я дивлюся на нього, не знаючи, що сказати. Наша поїздка за обручкою була не з приємних, але те, що він купив щось для мене сам, без жодних домовленостей чи вимог — виглядає як справжній подарунок. А таких у моєму житті було небагато. 

— Дякую, це… дуже красиво, — нарешті вимовляю.

Макс забирає коробочку з моїх рук і легким рухом підштовхує мене, щоб я стала до нього спиною. Його пальці обережно збирають і відгортають моє волосся, і кінчики пасм ковзають по шиї, викликаючи теплі мурахи. Я відчуваю його дихання зовсім близько — спокійне, рівне, але від нього віє тією небезпечною увагою, якою хижак стежить за здобиччю, аби не злякати. Розум нагадує, що це лише гра, але тіло не слухається — воно хоче, щоб торкався саме він.

Я заплющую очі, намагаючись приборкати хвилю непроханих відчуттів. Макс застібає замок, і холодний метал лягає на шкіру, ще сильніше підкреслюючи тепло його пальців.

— Ти можеш залишити ці прикраси собі, навіть після закінчення угоди, — каже він, розбиваючи цей суперечливий момент й різко повертаючи мене у реальність.

Я відступаю і зустрічаюся з його очима — темними, сповненими нерозуміння. Боже, та він справді льодова брила без жодної емоції. І ці дорогі іграшки він купив не для мене — а для картинки і правильного ефекту. Бо як же наречена Макса Мельника може бути без прикрас?

Я підходжу до дзеркала й надягаю ті кляті сережки, відчуваючи на собі його пильний, нечитабельний погляд. Потім обертаюся, першою беру його за руку — і ми без слів виходимо з кімнати.
У мені клубок гіркоти. Макс — насуплений і замкнений. Бувають моменти, коли він нормальний, коли з ним мені затишно (наприклад, останні кілька ранків на кухні), коли здається, що він лише прикидається таким холодним… Але ця ілюзія завжди швидко руйнується.

Спускаючись сходами, тримаючись за його руку, я намагаюся повернути на обличчя свою широку, але на сто відсотків фальшиву усмішку. І роблю це вчасно — саме в ту мить, коли до будинку заходять його батьки, дідусь із бабусею та дядько з тіткою. Вони приїхали всі разом. Я не знаю їх аж так добре, але точно заздрю Максу — у нього велика і дружна родина. Якби ця вечірка була справжньою, я б, певно, почувалася найщасливішою дівчиною у світі.

Бабуся Макса першою помічає нас.

 — Ох, яка ж ти неймовірна, дівчинко, — каже вона, обіймаючи мене, щойно ми підходимо ближче. — Розумію, чому мій онук обрав тебе.

Її слова осідають у мені теплом, але погляд Макса, який я вловлю краєм ока, миттєво нагадує: усе це — фальш.

Далі — обійми з кожним членом Максової родини. До нас приєднуються Іван та Ганна. Енні швидко підводить дівчину, з якою щойно розмовляла, і та робить кілька фото усієї родини Мельників. Ми з Максом — у центрі. Він видушує з себе подобу усмішки й нахиляється, щоб поцілувати мене в щоку. Робить це так відточено й вправно, наче все життя тренувався для ідеальних сімейних знімків. А я, посеред цього гамору й миготіння фотоспалахів, почуваюся так, ніби мене вкинули у вир чужого життя, де всі ролі вже розписані, а я — лише акторка без права голосу.

Танцювальна зона облаштована в саду — наповнюється музикою. Лунає повільна мелодія, і всі погляди мимоволі зупиняються на нас із Максом.

Він виводить мене в сад, на імпровізований майданчик, бере за талію, і ми починаємо рухатися. Його рука міцно тримає мене, обертаючи у плавному колі.

 — Дякую, — каже він тихо. — Поки що все йде гладко.

—Ага, все за твоїм планом, — відповідаю сухо.

Він усміхається кутиками губ, ніби не помічаючи мого тону.

— Ти добре тримаєшся, Стефаніє. Усі в захваті від тебе. З найважчого залишилось пережити ще дідову промову.

Ми знову кружляємо. Наші носи торкаються, як і тіла. Це так дивно й суперечливо — ненавидіти ситуацію, у якій я опинилася, і водночас хотіти, щоб він торкався мене ще більше.