Розділ 18. МАКС

Я сідаю так, як просить Стефанія, й стягую футболку через голову. Вона підходить ближче, кладе долоні мені на шкіру. Її пальці спершу легенько досліджують ділянку, де я вказав, що болить, — уважно, ніби запам’ятовують рельєф м’яза. Потім тиск стає сильнішим, глибшим, і я видихаю, відчуваючи, як вона розганяє напругу в плечі.

Стефанія мовчить, повністю зосереджена на роботі. Її обличчя близько, так близько, що я відчуваю м’який подих на своїй шиї.

— Отут боляче? — питає тихо.

 — Трохи…

Її руки теплі, чуттєві. Великі пальці впевнено ковзають уздовж м’яза, стискають, а потім розтягують його. Вона проводить долонями трохи нижче, і я не стримую стогону.

Я дивлюся на її губи, коли вона схиляється до мене. Повні, приємного вишневого відтінку — чуттєві й природні, хоч зараз знімай у рекламі помади. Навіть коли Стефанія закусує нижню губу — ось так, як тепер, — чи коли нервує, чи намагається стримати сльози, вони все одно виглядають спокусливо.

Вона помічає, що я розглядаю її, але робить вигляд, ніби нічого не сталося.

— Твої руки дуже вправні, — кажу.

Стефанія не відповідає. Лише повільно ковзає по моїй шкірі, міцно натискаючи на точку, від якої м’язи відгукуються гострим болем.

— Ай! Ти спеціально це зробила? — здригаюся.

— Приємно мати над тобою трохи влади, Максе, — Стефанія сміється голосно й сяйливо. Певно, вперше за весь час ось так. І я на мить підвисаю, захоплено дивлячись на її обличчя.

— Оу! — голос Енні врізається між нас. — Вибачте, що завадила… але принаймні ви не голі. 

 — Макс пошкодив плече, і я робила йому масаж, — Стефанія червоніє й миттєво забирає від мене руки.

— Ага, то це тепер так називається, — Енні підморгує мені, намагаючись не розсміятися.

Я закочую очі:

 — Енні, досить.

— Ну-ну… Чим би ви там не займалися, це зачекає, — вона театрально змахує рукою. — Я привезла розпорядників вечірки, і їм треба за кілька годин зробити з будинку цукерочку.

— Окей, я зараз їм все покажу, — підводжусь. Плече й справді болить трохи менше. 

— Чудово! А я візьмуся за Стефанію.

— Зачекай, зараз тільки ранок. Куди поспішати? — Стефанія здивовано зводить брови.

— Не ранок, а вже майже обід, — Енні звіряється зі своїм мобільним. — А вечірка офіційно стартує о 17:00. Година на макіяж, дві на зачіску… і ще й собі треба буде припудрити носик та перевдягнутися. До речі, одяг я привезла з собою.

Стефанія приречено зітхає, але погоджується й піднімається з Енні нагору, до своєї кімнати. Я ж виходжу назустріч розпорядникам вечірки. На подвір’ї стоїть мікроавтобус. З нього вивантажують коробки, вази, живі квіти та оберемки святкових гірлянд. Давно в моєму будинку не було стільки чужих людей — і я не люблю це відчуття.

****

Десь о 16:00 — на годину раніше офіційного початку — з’являються перші гості: Іванко з Ганною.

Я ще не вдягнений для вечірки, а Стефанія з Енні так і не спустилися з другого поверху. Можливо, й вийшли, але я не бачив — був занадто зайнятий хаосом, який влаштували розпорядники в моєму будинку. Залишаю брата з дружиною у вітальні з шампанським, а сам ще раз проходжу першим поверхом, перевіряючи, чи замкнув кабінет і підвал.

Коли повертаюся, Ганна сидить сама на дивані з келихом шампанського. На ній — біла приталена сукня з відкритими плечима, тонкий срібний ланцюжок на шиї, а волосся зібране в низький пучок. Вона помічає мене, вирівнює спину й усміхається.

— Іван вийшов поговорити — йому зателефонували з роботи.

Я киваю й мовчки намагаюся пройти повз, щоб піднятися до себе і перевдягнутися.

— То як воно — вдруге почуватися майже одруженим? — зупиняє мене Ганна.

— Не скаржуся, — відповідаю спокійно. Я був готовий до того, що подібні питання звучатимуть, особливо від тих, хто знає мою історію без прикрас.

Ганна навмисне робить наголос на слові «вдруге» — щоб нагадати про те, що ніколи не перестане боліти, не зникне, не розчиниться. Воно завжди буде зі мною. Всередині мене. Провина, яку неможливо стерти. Ніколи.

Вона бачила все. Бачила, на яке дно я скотився після тієї клятої аварії. Як не хотів жити. Як повільно, крок за кроком, намагався вибратися з темряви, чіпляючись за будь-яку крихту сенсу, щоб триматися далі.

Багато років тому, коли я повернувся додому після одного зі своїх розгульних вечорів, Ганна сиділа в моїй вітальні. Сказала, що прийшла підтримати. Насправді ж — потяглася цілувати мене, почала стягувати з мене одяг. Можливо, я й не найкраща людина у світі, але є речі, яких я не зроблю ніколи. Наприклад, не спатиму з дружиною брата. Тоді я не надто чемно спровадив її додому.

За кілька тижнів після того випадку Ганна все ж наважилася поговорити зі мною. І замість того, щоб визнати помилку, спробувала перекласти провину на мене — мовляв, я був п’яний і сам до неї поліз. Але, чорт забирай, хай я тоді й був нетверезий, та не настільки, щоб плутати реальність із вигадками. Ту ніч я пам’ятаю надто добре. І відтоді моє ставлення до Ганни змінилося назавжди.

Тож так — я не хочу, щоб вона наближалася до Стефанії. Бо ця жінка зовсім не така проста, як здається.

Згори чути шум, і я з Ганною мимоволі підіймаємо голови.

На сходах з’являється Стефанія. Вона спускається повільно, тримаючись за перила. На ній — сукня темного відтінку червоного, шовкова й гладка. Довжина — до самої підлоги. Глибоке декольте, відкриті плечі, високий розріз на стегні. Макіяж виразний: губи в тон сукні, очі підкреслені чорними стрілками й обрамлені довгими природними віями. Волосся розпущене, м’якими хвилями спадає на плечі.

Вона виглядає неймовірно. У цьому образі бачити її незвично, але він безперечно їй пасує. Погляд Ганни безупину ковзає по моїй несправжній нареченій, і вона мимоволі кривиться — отже, Стефанія справила враження не лише на мене.

Коли Стефанія ступає на останню сходинку, я підходжу ближче й подаю їй руку. Вона приймає її, злегка усміхнувшись.