Розділ 17. МАКС

Учора я працював з дому й чув, як Стефанія повернулася з шопінгу — її кроки ледь чутно відлунювали в коридорі, коли вона піднімалась сходами до себе. Але я так і не зміг змусити себе вийти з кабінету й запитати, як усе минуло. Просто написав Енні — вона відповіла, що все пройшло чудово. Мені цього вистачило.

Настрій у мене був кепський. Я гадав, що вдавати стосунки буде простіше. У теорії — ніби ще один робочий проєкт: спершу трохи напружитися, а потім усе піде, як по маслу. Але в реальності — все зовсім інакше. Бо вдавати стосунки — це не просто жити під одним дахом. Це брехати рідним і лицемірити на публіку. Це проводити час із фальшивою нареченою й постійно стримуватись, щоб не зірватися й не послати все під три чорти. Може, Тарас мав рацію — це справді повна дурня, яка ще й вилізе мені боком. Але відступати вже нікуди. Заліз у кошик — будь грибком, як каже мій дід.

Насправді вчора ввечері я ледь стримався, щоб не напитися віскі просто з пляшки й не вирубитись до ранку — чого вже давно не робив. Втримав себе, бо з’явитися на святі з нагоди заручин із похмільним обличчям — явно не найліпша ідея. Тож я, бляха, гатив по груші в спортзалі аж до півночі. Тепер замість похмілля — крепатура і, здається, розтягнуте плече. Треба б сходити до лікаря, але не сьогодні — за кілька годин приїдуть організатори вечірки, яких найняла Енні, і мій дім перетвориться на щось страшне й галасливе.

Підводжуся з ліжка й бреду на кухню готувати собі каву. А паралельно — чай із ромашкою для Стефанії. Вже кілька днів так роблю. Коли вона заходить на кухню, бачить чай і без слів бере чашку — це, ніби мовчазна домовленість: між нами все спокійно, вона не сердиться.

Стефанія з’являється на порозі хвилин за п’ятнадцять. Волосся скуйовджене, ніби після бурі. Футболка з Губкою Бобом сповзла з одного плеча, короткі шорти відкривають коліна. Вона позіхає, потирає очі, зиркає спершу на чашку, потім — на мене.

— Дякую, — каже звично. Бере чай і сідає за стіл. Завжди — з іншого боку. Не те щоб мені обов’язково хотілося її компанії, але сьогодні — вечірка з нагоди наших заручин. Було б добре бодай трохи контакту між нами. Для правдоподібності.

На святкуванні буде не лише моя родина, а й ділові партнери, друзі, знайомі — та ще n-кількість людей, які, за версією Енні, просто мусять там бути. Тож, так — рівень складності для нас із Стефанією зростає.

— Я тобі подобаюсь? — питаю.

Стефанія ледь не давиться чаєм. Погляд — збентежений, розгублений. Вона не відповідає — просто зависає в тиші.

— Окей, я поясню, — кидаю, ставлячи чашку на стіл.

Обходжу його, присуваю стілець і сідаю зовсім поруч. Моя рука лягає їй на коліно. Її погляд падає на мої пальці з таким острахом — чи, може, навіть відразою — ніби це не рука, а отруйна змія, що щойно вмостилася на її шкірі.

Я навмисно проводжу пальцями по її стегну — повільною лінією, до самого краю шортів. Її шкіра вкривається сиротами. Значить, не такий я вже й неприємний Стефанії. Це розпалює в мені дивний азарт — тягучий, хижий.

Ми не зводимо поглядів одне з одного. Я не зупиняюся — засовую руку трохи під тканину шортів.

Вона здригається.

— Припини! — відштовхує мою руку Стефанія.

Вона різко встає, підходить до мийки й кладе чашку з недопитим чаєм — та дзвінко торкається дна. Потім повертається й прямує до дверей, але не встигає вийти — я перехоплюю її раніше. Один крок — і вона змушена відступити назад. Її спина впирається у стіну. Я опиняюся впритул.

— У нас сьогодні вечірка до заручин, а ти сахаєшся моїх дотиків, ніби вони обпікають. А якщо нам доведеться поцілуватися для публіки? Що тоді — вріжеш мені? Дуже “романтично”, правда ж?

Стефанія притискається до стіни, ніби хоче злитися з нею. Дихає частіше. Її очі метушливо шукають вихід, але тіло завмерло — наче боїться зайвим рухом зачепити мене. Я повільно піднімаю руку до її обличчя й торкаюся щоки подушечками пальців. Її повіки тремтять. Вона голосно ковтає. Щоки палають.

— Бачиш? — шепочу їй на вухо. — Не так уже й страшно.

Я наближаюся ще ближче, відчуваю її подих — теплий, нерівний. Між нами лишаються кілька сантиметрів, які я готовий подолати. Її губи злегка розтулені, а очі так широко розплющені, що в них видно кожен відтінок карого.

Ми обидвоє знаємо, що я хочу зробити. І коли її рука лягає мені на плече…

— Трясця… — ричу, коли в плечі раптово прострілює гострий біль.

Відходжу вбік, хапаюсь за плече.

Стефанія миттєво реагує. Вона стрімко підходить до мене, зупиняється на відстані витягнутої руки, ніби не знає — торкатися чи ні.

— Що сталося? 

— Та дурниця, — бурмочу. — Просто... плече. Здається, розтягнув учора, коли тренувався.

Вона дивиться на мене уважно, обличчя серйозне, навіть трохи занепокоєне. На мить замовкає, а потім, цілком несподівано, каже:

— Хочеш, зроблю масаж?

— Сподобалось мене торкатися? — намагаюся усміхнутися й поворушити рукою, але у відповідь — знову біль. Виходить кострубато.

Стефанія хитає головою.

— А знаєш, ліпше ходи так. Заслужив, — відступає на крок.

Я встигаю зловити її за зап’ястя.

— Та я пожартував. Просто не очікував, що ти вмієш робити масаж.

— Я закінчила курси, поки шукала роботу за спеціальністю.

— Ти молодець, — кажу щиро. — То… пропозиція ще в силі?

Вона вагається. Знову дивиться на моє плече, ніби оцінює ситуацію. Потім коротко киває.

— Так. Але ти маєш зручно сісти. І… щоб шкіра була відкрита, — додає швидко, трохи збентежено.

— Тобто, іншими словами, ти хочеш, щоб ми перемістилися на диван і я зняв футболку?

— Насправді так, але коли ти це кажеш, воно звучить, ніби якась непристойність, — вона не стримує короткий смішок.