Розділ 16. СТЕФАНІЯ

Замість бутиків Prada, Chanel, Valentino чи яких там ще брендів, які мала б носити наречена Макса за негласними правилами його статусу, Енні привозить мене у невелику дизайнерську студію в Distillery District*.

— Ми в Atelier Melina Voss, — оголошує вона, зупиняючи машину й вимикаючи двигун. — Меліна працює тільки за попереднім записом. Але для мене, звісно, зробила виняток — бо я її найулюбленіша племінниця.

— Твоя тітка — дизайнерка?

— Ага. У нас усі в родині щось творять: хтось шиє, хтось малює, хтось реставрує. Моя мама, наприклад, відновлює картини, — кидає Енні, відчиняючи переді мною двері.

Все ательє — одна велика зонована кімната, залита світлом. Під ногами — дерев’яна підлога з матовим покриттям. Вздовж стін — подіуми, манекени з накинутими заготовками суконь, стелажі з рулонами тканин. На полицях акуратно розкладені кольорові клапті, фурнітура та стрічки.

Нас зустрічає Меліна — висока, струнка жінка років сорока з чорним каре, чітким проділом і впевненим поглядом. Одягнена просто: лляний сірий комбінезон вільного крою, на шиї — тонка стрічка з прикріпленими ножицями.

— То це й є та несподівана наречена, яку треба терміново одягнути на вечірку? — усміхається вона, швидко оглядаючи мене з ніг до голови. — Заходь, не бійся. Ми з Енні щось підберемо — таке, щоб твій майбутній чоловік забув, як дихати.

— О, не обов’язково аж настільки, — відповідаю, намагаючись викрутитись своєю не найкращою англійською. — Мені й звичайна коктейльна сукня згодиться.

— Цукерочко, «звичайна» — це точно не про мене, — пояснює Меліна тоном, ніби говорить з дитиною. — Я створюю сукні, які вражають чоловіків, мов вірус, і викликають заздрість у жінок.

Енні хихоче й підморгує:

— Меліно, нам якраз потрібна така, щоб у всіх перехоплювало подих.

— Мені здається, що це вже трохи занадто, — заперечую. — Я не люблю привертати до себе увагу.

— Та облиш, ти ж наречена Макса. І ця вечірка — на вашу честь. Тут без уваги не обійдешся.

Енні смішно кружляє навколо мене у своїх яскравих індійських шароварах і білій футболці з автографом якогось рок-гурту, назва якого мені нічого не каже. А Меліна тим часом береться за справу — проводить пальцями крізь моє волосся, ніби оцінює його густоту й відтінок, щось уважно розглядає біля коріння, а тоді легко піднімає мені підборіддя, вдивляється в обличчя, перевіряє тон шкіри, щось бурмоче собі під ніс англійською. Не зовсім розумію, як це має допомогти у виборі сукні, але вирішую не втручатися. Через хвилин десять вона нарешті задоволено киває й робить крок назад.

Енні вмостившись на м’який диванчик з чашкою кави нетерпляче чекає вердикту.

— Класичний кольоротип “осінь”. Щось середнє між Сандрою Буллок, Євою Мендес і Джулією Робертс, — оголошує Меліна.

— Це як узагалі уявити? Вони ж зовсім різні, — дивуюсь.

— Різні за фігурою, але однаково гарно виглядають у теплих, насичених відтінках. І це головне. Якщо коли-небудь вирішиш оновити гардероб — спершу загугли «кольоротип осінь» і подивись палітру. Це допоможе тобі створювати цілісні, гармонійні образи.

Меліна зникає в глибину своєї дизайнерської студії, залишаючи нас у творчому хаосі.

За кілька хвилин повертається — і в руках у неї сукня.

— Червоний?

Не можу приховати розчарування. Очікувала чогось нюдового. Або, на крайній випадок, чорного. У такому кольорі принаймні не відчувала б себе настільк помітною.

— Не червоний, а глибокий гранатовий, — виправляє мене Меліна. — І він тобі пасує ідеально. 

Я беру її до рук. Тканина — шовкова, гладка, струменить крізь пальці, мов прохолодна вода. Довжина — до самої підлоги. Глибоке декольте, відкриті плечі, тонкі лямки й розріз на стегні. Я вдягаю сукню, щоб поглянути на себе в дзеркало.

Меліна справді безпомилково вгадала з розміром — сукня сідає по фігурі так, ніби була зшита спеціально для мене.

— Воу, це гаряче! — вигукує Енні, плескаючи в долоні.

— Отже, ми обрали саме те, що треба, — додає Меліна.

Я полишаю марні спроби заперечити. Бо розумію: цих двох жінок я точно не переконаю одягнути мене скромніше.

Після того як ми обрали сукню, Енні везе мене до бутика Jimmy Choo. Вона навіть не питає, чи я згодна — просто бере ініціативу у свої руки, мов стиліст зі стажем.

— Який у тебе розмір? — кидає через плече, вже крокуючи до консультанта.

— Тридцять сьомий.

Енні киває і впевнено тицяє пальцем на дві пари:

— Нам ці. Тільки в її розмірі.

Я не заперечую. Раз уже довірилася їй із сукнею, то нехай і взуття підбирає вона. Через кілька хвилин консультант повертається з коробками. Ми приміряємо взуття просто на місці.

Перша пара — нюдові босоніжки на високій шпильці, з тоненькими ремінцями, які майже губляться на шкірі. Вони такі витончені, ніби не створені для ходьби, а лише для ефектної появи. Друга — червоні човники з гострим носиком і розсипом дрібних кристалів на підйомі. Вони зухвалі, яскраві, провокаційні — ідеально пасуватимуть до моєї сукні. 

— Беремо обидві, — вирішує Енні, не чекаючи моєї згоди.

Ми швидко завершуємо покупки, і вже за кілька хвилин виходимо з пакунками в руках.

— Хочеш перекусити? — запитує вона, клацаючи ключем від автівки. — Є одне класне місце неподалік.

Я кидаю погляд на годинник. Ще навіть не обід. А вдома мене чекає хіба що морозиво з кленовим сиропом у холодильнику.

— Давай.

Ми заїжджаємо в затишне кафе з милозвучною назвою Fig & Butter. Всередині пахне свіжою випічкою, щойно змеленою кавою і підсмаженими горіхами. Уздовж стіни тягнеться вітрина з десертами: мигдалеві круасани, тарталетки з лимонним курдом, запечені груші з корицею, меренги, що ніби осідають на язик легким снігом. І ще десятки інших смаколиків від яких розбігаються очі.

Я замовляю тарт із фісташками та інжиром і склянку свіжого апельсинового соку. Енні бере солоний брауні з морською сіллю й лате на мигдальному молоці.