Розділ 15. СТЕФАНІЯ

Спала я погано. Ще гірше, ніж у першу ніч у домі Макса. Думка про те, що Хлоя ночувала тут, не давала мені розслабитись. Я постійно крутилася з боку на бік і навіть не спустилася на кухню зробити собі ромашковий чай — аби випадково не перетнутися з нею й не чути, як вони разом сміються чи шепочуться в півтемряві.

Насправді, я навіть не знаю, що гірше — знати, що в Макса є дівчина, чи не знати взагалі. Якби це випливло пізніше, і я дізналася не від нього — було б не менш шокуюче. Така правда неминуче залишає слід.

Я встаю з ліжка й підходжу до дзеркала. Зазвичай зранку просто спускаюся на кухню — у футболці, шортах або піжамних штанах, із розтріпаним волоссям. Перед Максом я ніколи не намагалася вдавати з себе когось іншого чи прикидатися принцесою. Але сьогодні мені хочеться бодай трохи пригладити свою розтріпаність.

Думка про те, як ця ідеальна, глянцева Хлоя сидить із ним зараз на кухні, п’є каву й виглядає так, ніби щойно вийшла з реклами пластівців до сніданку, викликає в мені дивне роздратування.

Я вмиваюся і навіть наношу легкий тон, щоб хоч трохи освіжити обличчя після ночі майже без сну. Заплітаю волосся в косу, натягую білу футболку й вільні джинси — щось нейтральне, просте, але не зовсім «щойно з ліжка».

Виходжу з кімнати й на мить зупиняюся біля сходів, прислухаючись — чи чути в домі хоч якийсь звук. Тиша. Можливо, вони вже поїхали? Мене б цілком влаштував такий варіант.

Я спускаюся вниз і повільно, ніби в кадрі з трилера, прочиняю двері на кухню — не впевнена, що за ними мене чекає щось приємне. З Максом, як показує досвід, сюрпризів не уникнути.

Але на кухні — лише він. Стоїть біля столу, тримає чашку кави обома руками. 

Де ж Хлоя? 

Я змушую себе не видати здивування і ні про що його не питати. Це не моя справа. Роблю кілька кроків уперед і кидаю коротке:

— Доброго ранку.

— І тобі.

Погляд Макса ковзає мною з ніг до голови — швидко, але достатньо виразно, щоб я це помітила.

Я вдаю, що не звернула уваги, і підходжу до шафи, щоб дістати ромашковий чай. Але Макс легким жестом зупиняє мене.

— Я вже зробив, — хитає головою в бік чашки, що парує на столі.

— Дякую.

Роблю ковток — і завмираю на мить. Це не просто ромашковий чай. Він додав до нього ложечку меду й кілька крапель лимонного соку — саме так, як я люблю. Тепло розливається в грудях не стільки від напою, скільки від несподіваного відчуття турботи. Ніколи б не подумала, що Макс звертає увагу на те, як я готую собі чай. Та й узагалі — на щось таке дрібне. Відколи я тут, ми завжди готуємо собі самі. Окрім, хіба що, мого першого ранку у нього.

— Чим сьогодні будеш займатися? — несподівано питає він.

Я лише знизую плечима. Питає так, ніби в мене купа справ, друзі, з якими можна побачитися, чи робота, на яку треба поспішати.

— Тим, що й вчора, і позавчора…

Макс знову пробігається по мені поглядом.

— Зазвичай ти ходиш у тій своїй футболці з дурнуватим написом і рожевих штанях, а сьогодні вдяглася, ніби кудись зібралася, — зауважує.

— О, то тебе не влаштовує мій ранковий вигляд? — зриваюся. — Дай вгадаю. Я щодня маю виглядати як модель — у шовковій піжамі й з макіяжем?

Я ледь стримуюсь, щоб не згадати про Хлою, яка, судячи з її розповідей про зйомки й покази, справді модель. Не дивно, що Макс звик до такого рівня.

— Стефаніє, я не маю бажання сваритися з тобою. 

— То й не сварися. Просто їдь уже на свою роботу. Не хвилюйся, я пам’ятаю про вечірку до заручин. Енні завтра відвезе мене на шопінг. Усе йде за твоїм планом.

Я роблю ковток чаю, а Макс — відзеркалює мене ковтаючи каву. 

— Тобі справді подобається ресторанний бізнес? — раптом питає він.

Це збиває мене з пантелику навіть більше, ніж той чай, який він зробив «так, як я люблю».

Я витріщаюся на нього, не зовсім розуміючи, до чого це.

— Ти ж, здається, працювала в цій сфері? Маєш профільну освіту?

— Так. І що з того?

— Я зараз займаюся виїзним конкурентним аналізом для «Зернятка». Якщо хочеш — поїхали зі мною. Поснідаємо в одному з закладів наших конкурентів і заодно оціниш їхнє сніданкове меню. Мені цікаво, що ти скажеш.

— Навіщо тобі це?

Пропозиція звучить надто спокусливо, щоб одразу відмовитися… але я все ж хочу переконатися, що за нею не ховається якийсь підтекст.

— Якщо ти справді тямиш у ресторанному бізнесі — твоя думка мені стане в пригоді. Свіжий погляд не завадить, особливо з огляду на те, що попереду мене чекає ще як мінімум п’ять-шість закладів. 

Макс відкладає чашку і мовчки дивиться на мене. Його обличчя — непроникне. Вгадати, що в нього на думці, неможливо, тож я, зрештою, вирішую погодитись. Це краще, ніж нудьгувати у чотирьох стінах його будинку.

— Гаразд. Поїхали.

****

«Maple Farmhouse» — затишне місце, стилізоване під сільський фермерський будинок: дерев’яні столи з потертою поверхнею, баночки з кленовим сиропом на кожному з них, свіжі квіти в глечиках. Великі вікна з мереживними фіранками впускають щедре літнє світло, що ллється на підлогу золотими плямами. У повітрі — аромат кориці, свіжозвареної кави й млинців, щойно знятих із плити.

Ми обираємо столик біля вікна. Макс, не чекаючи офіціанта, бере планшет із QR-меню, швидко гортає сторінку й каже:

— Замовимо по два сніданки. Хочу подивитися, як вони виглядають.

Коротко киваю.

— Я візьму млинці на пахті* із кленовим сиропом і карамелізованим яблуком, а ще авокадо тост з яйцем пашот, руколою й лимонним дресингом.

Макс замовляє яйця Бенедикт з лососем і шпинатом, а також breakfast skillet — гарячу сковорідку з обсмаженою картоплею, беконом, карамелізованою цибулею, солодким перцем і розплавленим сиром. Обоє беремо великі кави з мигдальним молоком. Я — апельсиновий сік, Макс — томатно-кленовий.

На двох — замовлення, наче для чотирьох. Але в контексті оцінки меню це виправдано. І це ми ще навіть не охопили всього. Вибір сніданків тут справді великий — від класичних солодких до більш універсальних, поживних страв.