Розділ 14. СТЕФАНІЯ

Сашка якось сказала: перемогти тих, хто завдає болю, можна лише одним способом — удавати, що тобі байдуже. І я їй повірила.

У дитбудинку ми швидко засвоїли: показав слабкість — значить, ти вже жертва. А якщо стоїш рівно, з кам’яним обличчям і дивишся кривднику просто в очі — він не зможе тебе зчитати, не зможе зламати. Ніколи. Тож я роблю саме так. Не показую Максу, наскільки мене спустошила новина про його дівчину. Наскільки це дико для мене. Я набираюся мужності й зустрічаюся з ним поглядом.

Він не відводить очей. Ми кілька секунд просто дивимось одне на одного — мовчки, напружено.

— Могла б подзвонити й сказати, що приготувала вечерю. Я б не гаяв час і не тягнув додому пакети з ресторану, — нарешті мовить Макс.

 — А ти міг би попередити, що в тебе є дівчина, — відповідаю спокійно, наскільки це можливо. 

— У мене є дівчина. Я кажу тобі про це зараз. Це не суперечить нашій угоді.

Так і є. Не суперечить. Я перечитала той клятий договір уздовж і впоперек. Заборонено лише мені заводити романтичні стосунки протягом року нашого шлюбу. Про Макса там — ані слова.

Тож чому б і ні. Хто зна, які ще «приємні» сюрпризи чекають мене попереду.

— Максе, — на кухню заходить красива білявка й по-власницьки кладе руку йому на плече. Позначає територію. Ніби мене це має зачепити.

Наївна.

Я б із радістю віддала їй Макса. Ще й бантиком перев’язала.

Ми з нею незнайомі, але вона вже мені не подобається. Не через ревнощі — інтуїтивно. Ця дівчина має вигляд однієї з тих “принцес”, які живуть у замку на рожевій хмаринці і яких ніхто не обходить крім них самих. Я не кажу, що це щось погане і не заздрю, просто ми з нею з різних світів. І навряд чи колись знайдемо спільну мову. 

— Хлоє, це Стефанія, — представляє мене Макс, обминаючи деталі: фальшива наречена, тимчасова дружина, дівчина за контрактом… Та й яка різниця. Всі статуси звучать однаково паршиво.

— Привіт, — простягає мені свою витончену руку з акуратним манюкюром Хлоя. Усміхається, цікавість просвічує з її усмішки. Вона мене не просто розглядає, а детально вивчає. Настільки детально, що її погляд наче пропікає мені шкіру. 

— Привіт, — відповідаю, потискаючи її руку. Хлоя помічає каблучку на моєму пальці. Кривиться. І коли розуміє, що я це бачу — швидко переводить погляд, намагаючись удавати байдужу.

— Діамант міг бути й більшим… але яка різниця, яка каблучка, якщо весілля фальшиве, — кидає вона.

Мені хочеться зірвати ту каблучку з пальця й жбурнути її прямо в обличчя. Не тому, що її слова зачепили. Плювати мені на розмір діаманта. Просто Хлоя поводиться так, ніби має право мене ображати.

Припускаю, їй боляче бачити, що творить Макс. Можливо, важко змиритися з тим, що він привів мене у свій дім. Але я про це не просила. І якби могла — вже давно б пішла.

Покусую губу. Дивлюся на них обох і зусиллям волі намагаюся втримати рівновагу. Ця ситуація не повинна мене ранити. Я проходила через біль, образи й приниження десятки разів — і цього разу теж витримаю.

— Хлоє, можеш повернутися до вітальні. Я допоможу Стефанії з вечерею, — гостро каже Макс, зиркаючи на неї тим своїм поглядом, у якому вже клубочиться буря. Це не прохання — це наказ.

Дівчина хмуриться. Їй явно не подобається ідея залишити нас наодинці, але вона слухається. Перед тим як піти, ще раз демонстративно торкається Макса й кидає на мене попереджувальний погляд.

Макс мовчки підходить до столу й береться дорізати овочі для салату, який не встиг приготувати Тарас. Спокійно, ніби нічого не сталося. Додає заправку — оливкову олію, лимонний сік, трохи гірчиці. Показове самовладання.

Я, так само як і він, мовчки викладаю курку з розмарином і запечену картоплю на велику керамічну тарілку. Напруга повзе вздовж хребта, плечі стиснуті до болю, а пальці так міцно тримають виделку, ніби вона от-от трісне.

Відчуваю на собі погляд Макса — він обпалює, як розпечене вугілля. Змушує дихати глибше, але навіть повітря здається важким. Відвертаюся, щоб не дивитися на нього, і підходжу до раковини. Мию руки. Гаряча вода не змиває напругу, та хоча б трохи відволікає.

Намагаюся зняти фартух. Пальці ковзають по зав’язках за спиною, але вузол затягнутий надто туго — не можу його розв’язати. Ледь чутно зітхаю, і в ту ж мить чую, як Макс наближається.

— Дозволь, — каже тихо.

Його пальці торкаються тканини, а разом із нею — і мене. Я здригаюся. Різко, ніби від електричного розряду. І навіть попри те, що Макс уже не раз тримав мене за руку, обіймав за плечі… це несподіване торкання викликає захисну реакцію. Тіло пам’ятає той випадок у кабінеті мого колишнього шефа — і досі насторожено реагує на дотики чоловіків.

Він помічає.

— Я лише допоможу з зав’язками, — додає без тиску.

Киваю мовчки, не обертаючись. 

— Хлоя не буде втручатися в наш договір і не чіплятиметься до тебе. Обіцяю.

Голос Макса рівний, але в ньому вчувається щось інше — втома… можливо, навіть розгубленість. Хоча цього чоловіка важко уявити в такому стані. Він стоїть зовсім близько, і я відчуваю кожну деталь його присутності: тепло тіла, запах парфумів, ледь чутний подих. І попри злість, образу, розчарування — ця близькість змушує моє серце битися швидше. І це не від огиди до нього. Ці незрозумілі відчуття бісять, тож щойно Макс закінчує — я відступаю на крок і нарешті повертаюся до нього обличчям.

— Хлоя так поводиться зі мною через тебе. Вона злиться, бо її хлопець вирішив одружитися з іншою, — тицяю йому під ніс. — І я не бачу жодної благородності в тому, щоб самостійно доводити людей до дискомфорту, а потім удавати, ніби піклуєшся про їхні почуття. Це не турбота, Максе! Це… маніпуляція.

Я не витримую — не можу більше на нього дивитися. Хапаю тарілку з куркою та картоплею й виходжу з кухні.

У вітальні чекають Хлоя, Енні й Ліам. Атмосфера відчутно напружена. Енні демонстративно ігнорує Хлою — зосереджується на їжі, на екрані телефона чи телевізора. Або ж ставить мені якісь нейтральні запитання: чи схожий Київ на Торонто, чи є в Києві художні галереї, чи часто там відбуваються виставки.