Розділ 13. МАКС

— Максе, я сумую за тобою! — Хлоя тягне через стіл свою руку і накриває нею мою долоню.

Я не відчуваю ні трепету, ні тепла, ні прив’язаності. Нічого. Але не забираю руки. Її присутність трохи відволікає. Не дає знову загрузнути в думках про мою фальшиву наречену, яка має рідкісний талант доводити мене до сказу, щоразу натискаючи на найболючіше. Коли Стефанія сказала, що колись у мене було цікаве життя — вона не помилилася. Було… Але це життя вже в минулому. Це життя, якого більше ніколи не буде. І саме це мене розлютило.

Я психую з самого ранку. Гнів дзвенить у голові, не вщухає весь день, заважає думати й працювати. Я не можу зосередитися ні на чому. Навіть не пригадаю, коли востаннє я так стрибав між емоціями. Тож, коли Хлоя подзвонила й запропонувала пообідати — я згодився. З нею легко. Вона не ставить дурних запитань, не дивиться осудливо, не викликає бажання грюкнути дверима. Просто сидить, усміхається й тримає мене за руку.

— Я розсердилась і наговорила тобі зайвого. Але це лише тому, що ревную тебе і не хочу втратити, — каже вона, м’яко проводячи пальцями по моїй шкірі й закусуючи губу.

Я накриваю її руку своєю.

— Хлоє, від останньої нашої розмови нічого не змінилося. Я одружуся. І рік моєю дружиною буде Стефанія. Усі публічні заходи, свята й інші події я проводитиму з нею. Крім цього, в мене є робота. Навіть дві, якщо врахувати “Зернятко”. Тож на всілякі побачення, романтику й подібне в мене просто не буде часу. Розійтися було правильним рішенням. Для нас обох.

— Максе, ми не розійшлися, а лише посварилися, — заперечує Хлоя.

Вона виглядає, як завжди, — бездоганно. Біляве волосся м’якими хвилями спадає на плечі, злегка підкручене на кінцях. Проникливі сірі очі підкреслені стриманим макіяжем. Пухкі рожеві губи майже без помади — лише ледь помітний блиск. На ній — біла шовкова блузка з глибоким вирізом і делікатною вишивкою на манжетах, підібрана до світло-бежевих штанів. Усе — елегантне, продумане до дрібниць. Як і вона сама.

— І тебе влаштовує, що ти будеш номером два? — дивлюсь їй прямо в очі.

— Якщо ти не спатимеш зі своєю “дружиною”, — при цих словах вона кривиться, — то я зможу витерпіти рік.

— Хлоє, Стефанія абсолютно не зацікавлена в мені, так само як і я в ній. 

— То це означає, що між нами все добре? 

Я вагаюся. Мати дівчину й фальшиву дружину одночасно — звучить абсурдно. Особливо якщо зважити на те, що жодну з них я ніколи не впущу в своє серця. Але Хлоя має свої переваги. Вона уважна, але не надокучлива. Не чіпляється. У ліжку — ми ідеально сумісні. Тож чому б і ні?

— Ти точно готова до цього? Бо я не збираюся змінювати своїх планів щодо весілля, — перепитую ще раз.

— Готова, — киває вона. — Можеш навіть познайомити мене зі своєю нареченою. Хто знає — раптом ми подружимося?

Сумнівно. Хлоя і Стефанія — як паралельні прямі. Не перетинаються і не схожі між собою взагалі. Але якщо я справді вирішив залишити Хлою поруч, не бачу сенсу щось приховувати. Ми зі Стефанією не справжні наречені — це лише угода на рік.

— Сьогодні ввечері у мене вдома буде невелика вечірка. Будуть Енні, Ліам і Тарас. Якщо хочеш — заїду за тобою о 19:00.

— Хочу, — задоволено каже Хлоя.

****

— Святе безглуздя! Це ж неймовірний капкейк! — вигукує Енні, сидячи на підлозі у моїй вітальні. Вона спирається спиною на диван, тримає десерт обома руками й виглядає так, ніби щойно пережила гастрономічне прозріння.

На екрані телевізора — Роберт Дауні-молодший у своєму культовому костюмі Залізної людини. Схоже, дивляться щось із всесвіту Marvel.

— Ану, давай сюди один, — Ліам простягає руку до тарілки на столі.

Я стою на порозі з двома великими пакетами китайської їжі, а мої друзі настільки захоплені ласощами, що навіть не помічають мого приходу.

— Це справді дуже смачно, — бурмоче Ліам з повним ротом, — Максу пощастило, що його наречена так добре готує.

— Ага, Стеф класна, — додає Енні.

Хлоя стоїть біля мене із схрещеними на грудях руками. На обличчі — жодного натяку, що її це зачепило.

— А де Стефанія? — питаю, проходячи ближче, щоб нарешті заявити про себе.

Енні й Ліам синхронно повертаються в мій бік. Їхні погляди зупиняються на Хлої — і в ту ж мить атмосфера в кімнаті змінюється. Обоє хмуряться, а тоді швидко переглядаються, обмінюючись мовчазним невдоволенням. Хлоя їм ніколи не подобалася, і вони цього не приховують.

— Стеф з Тарасом на кухні готують вечерю, — відказує Енні, не відриваючи погляду від свого капкейка ігноруючи Хлою з тією ж легкістю, що й рекламу на YouTube.

Я кліпаю, наче щойно дізнався, що ми живемо на Марсі, а не на Землі.

Стефанія з Тарасом… готують? Разом? У яку паралельну реальність я потрапив? Тарас готує хіба що протеїновий коктейль у спортзал — і то, якщо настрій хороший. А Стефанія…? Вранці вона була така розлючена, що останнє, чого я міг очікувати — це побачити її біля плити.

Хлоя або не помічає моєї реакції на слова Енні, або просто вдає, що не помічає.Тягнеться до тарілки по капкейк і відкушує шматочок.

— Ви їсте з таким апетитом, що мені теж захотілося, — звертається вона до Енні й Ліама, сідаючи поруч із ним на диван.

— А хіба моделям таке дозволено? — підколює він.

— Завтра в мене зумба-фітнес. Спалю все зайве, — знизує плечима Хлоя з легкою усмішкою.

Я ставлю пакети з китайською їжею біля столу й, не озираючись, іду на кухню. Всіх залишаю як є.

Захожу — і зупиняюсь.

Стефанія стоїть біля духовки у моєму фартусі — тому самому, який колись давно подарував мені дід. Я жодного разу його не використовував. Вона щойно витягає деко з чимось дуже ароматним, і кухня наповнюється пряним запахом розмарину.

Тарас тим часом ритмічно ріже овочі в миску — схоже, готує салат. Він щось їй розповідає, а вона час від часу сміється. Їхня взаємодія — невимушена, затишна. Як у людей, яким справді добре разом.