Розділ 12. СТЕФАНІЯ

Це було непогано — на цій думці ми з Максом зійшлися, коли повернулися з вечері в Мельників до його будинку. Але це, здається, єдине, в чому ми погодилися. Далі я висловила йому свої претензії щодо участі Енні в організації вечірки до заручин — тієї самої, яка мені й без того не до душі. Якщо вже я якось змирилася з її необхідністю, то хоча б не хотіла залучати до цього Енні. Я б краще вже погодилася на Ганну. Та Макс відкинув мою пропозицію без обговорення — категорично й остаточно. Сказав лише, що мені краще триматися від Ганни подалі: мовляв, вона не та, ким здається. Натомість порадив подружитися з Енні, бо вона «класна». Можливо, для нього й так. Але для мене — зовсім ні. Я в цьому дуже, дуже не впевнена.

Ми посварилися. І кожен залишився при своїй думці. Та в цій ситуації очевидно: думка Макса завжди буде зверху. Я змирилася — як і з більшістю речей, які безцеремонно вдерлися в моє життя за останні кілька тижнів. Можливо, хтось скаже, що це слабкість. Але я — людина, яка вміє пристосовуватися до обставин. І поки в мене немає кращого варіанту, я буду грати за правилами Макса.

— У мене є вільна година. Можемо поговорити про всі ці штуки, які ти згадувала? — каже він, ковтає каву й пильно спостерігає, як я щедро поливаю свої млинці кленовим сиропом і з апетитом кидаюся до сніданку.

Ми не бачилися три дні. Він був настільки зайнятий роботою, що виїжджав, коли я ще спала, і повертався, коли я вже спала.

Вчора до мене заходив Тарас. Привіз мобільний. Налаштував і навіть сам додав “потрібні контакти”. У списку лише два номери: його й Макса. І, власне, це весь мій новий світ. Я намагалася розпитати Тараса про Сашку, але він лише роздратовано кинув: мовляв, він що — чарівник? Щоб отак одразу, щойно ми домовилися, вже й знайшов мою подругу? Хоч коли побачив мій вираз обличчя, то одразу перепросив. Але легше від цього не стало. Я все одно почуваюся паршиво. У чужій країні. У чужому будинку. У чужій ролі.

— Ці “всілякі штуки” — це база для будь-якої пари. В ідеалі ти й сам мав би про це подбати раз розраховував на фальшиву наречену, — кажу, відкладаючи виделку й зустрічаючись із Максом поглядом.

Його очі — темні, глибокі, з ледь помітним золотавим відблиском, що з’являється, коли на них падає ранкове світло. Довгі вії надають їм майже театральної виразності. І цей спокій у ньому привабливий, дратівливо врівноважений. Магнетичний.

— То з чого почнемо? — питає Макс, зовсім не реагуючи на мій тон. Наче не чує обурення — або свідомо не надає йому значення.

— Коли в тебе день народження? — цікавлюся, злегка звужуючи очі.

— 25 грудня.

— Ти народився на Різдво? — не можу стримати здивування.

Макс лише киває — незворушно, без жодної емоції на обличчі.

— Та ти мав би бути янголом… Але, видно, щось пішло не так. Замість німба тобі, мабуть, видали ріжки — як у чортеняти, — хмикаю й сьорбаю чай. До речі, чаю в Макса раптом стало підозріло багато — найрізноманітніших видів. Після того, як я сказала, що не люблю каву, він, попри свою зайнятість, дотримався обіцянки: заповнив холодильник й полички в кухонній шафі усім зі списку, який я йому скинула. Маленький плюсик в карму.

Губи Макса ледь сіпаються — ледь помітна усмішка.

 — Може, мені просто не підійшов розмір німба.

Я закочую очі, очікуючи, що зараз він нарешті поцікавиться чимось про мене. Але ні — навіть не намагається.

— Що ще тебе цікавить? — питає замість цього.

— А ти хіба не повинен знати, коли в мене день народження? Або хоча б мої улюблені квіти? — кажу я з удаваною легкістю, хоча всередині трохи зачіпає. Бо, попри все, я ж, типу, його наречена.

— 5 липня. Улюблений колір — жовтий. Квітка — соняшник. Фільм — “Один день”. Хобі — книжки, кулінарія і малювання, — без жодних пауз перераховує Макс.

Я кліпаю, приголомшена — все, що він сказав правда. Але за мить до мене доходить: звісно ж, це з анкети. Її заповнювала Сашка — людина, яка знає мене не гірше, ніж я сама.

— Добре бути розумником, коли маєш під рукою мою анкету, — бурмочу, опускаючи погляд у чашку.

— Очевидно, я мав би знати хоч щось про тебе. Інакше на основі чого я б тебе обрав? — Макс кидає погляд на годинник, нагадує, що в нього не безмежно часу. — То ти будеш запитувати?

Ага. Буду. Але не про нього.

— То ти справді обрав мене лише на основі анкетних даних? — питаю, трохи вражено.

— Так, — спокійно відповідає Макс. — Ну, і на основі фото. У тебе виразні очі, природна краса, романтичний типаж зовнішності.

Це, можливо, і могло би прозвучати як комплімент — якби це сказав хтось інший. Але з вуст Макса це звучить, як технічні характеристики товару. Наче я ноутбук. Широкий дисплей, багатоядерний процесор, мінімалістичний дизайн.

Я ображено киваю й роблю ковток чаю. Як би я не намагалася, все ще важко звикнути до ролі — “фальшивої нареченої”. Усе всередині чинить опір. 

Макс затримує на мені погляд. Кілька секунд. Достатньо, щоб переконатися: я не збираюся підтримувати розмову. Тоді він сам продовжує:

— Я досить багато подорожував, — каже байдуже. — Трохи фотографував, — додає в минулому часі, і в його голосі ледь чутна тінь суму. — Зараз не роблю ні того, ні іншого. Але, думаю, це все випливе в розмовах із моїми рідними. Тож будеш знати.

— Отже, в минулому у тебе було цікаве життя, — відповідаю. — Фотки в твоєму кабінеті справді красиві. І та карта з відмітками країн — вражає. А ще в тебе є сім’я, яка тебе любить, і справа, яка тобі подобається. Узагальнено тебе можна назвати успішним. То що ж таке мало статися, що тепер ти дожився до фальшивого весілля з фальшивою нареченою?

Його погляд змінюється миттєво. Очі — темнішають, наливаються гнівом. І ще чимось. Суміш роздратування й болю, яку він не встигає одразу приховати. 

— Стефанія, — холодно каже Макс, — твої обов’язки чітко прописані в контракті. І серед них немає пункту, в якому ти маєш виносити мені мозок. Я не хороший хлопець. Тож краще не випробовуй моє терпіння. Роби, що маєш. А все інше — мої проблеми. Ясно?