Розділ 11. СТЕФАНІЯ

Халепа, халепа, халепа!

Я ж відчувала, що скажу щось не те — і, звісно, так і сталося. Бо звідки мені знати, який Макс насправді і які у нього стосунки з родиною? Паніка підступає до горла. Що, як хтось просто зараз жартома запитає, коли в нього день народження? Або яке улюблене місто, фільм, колір?

Погляди Мельників прикуті до мене. Напружені, уважні. Особливо Іван, який, здається, миттєво вловив, що я щось приховую. Мені хочеться провалитися крізь підлогу.

Макс, який щойно стояв трохи осторонь, робить крок до мене. Встає позаду, обіймає зі спини, і я майже фізично відчуваю, як моє тіло трохи розслабляється. Він нахиляється ближче й шепоче на вухо:

— Скажи щось з гумором.

Якби він знав мене, то не просив би такого. Бо жартувати на публіку — це точно не моя стихія. Але тікати вже пізно. Залишається лише грати роль до кінця. Я вдихаю глибше, вдаючи впевненість:

— Макс не з тих, кого можна приручити пестливим прізвиськом. Але у мене є свої секрети, — відповідаю Іванові з усмішкою, наче це щира правда. А в голові ставлю собі чітку позначку: більше жодного слова про Макса. Тут усі знають його краще за мене — кожна дрібниця може перетворитися на пастку.

До вечері переходимо у простору світлу кімнату з високими панорамними вікнами, крізь які видно вечірнє небо й лінію дерев у саду. Масивний дубовий стіл у центрі має ручне різьблення — стилізовані барвінки й виноградні лози вздовж країв. На підлозі — килим у вишневих і теракотових тонах, у кутках — старовинні вишиті серветки й глиняні вази, що нагадують про українське коріння господарів. Стильно, розкішно, але з душею.

На столі — хрумкий домашній хліб, ще теплий, із ледь потрісканою скоринкою. Біля нього — тарілки з м’ясними й рибними канапками, свіжими овочами та зеленню. У центрі красується велика миска з запеченим м’ясом у травах, до якого подають ароматний журавлинний соус. У келихах — насичене червоне вино. А далі, ближче до краю столу, — велика таця з домашньою випічкою: маківник, сирник і горішки зі згущеним молоком. Все дуже ситне, смачне та затишне.

Певний час усі мовчки їдять, перемовляючись уривками фраз. Я зосереджуюсь на м’ясі, лише зрідка ловлячи чийсь погляд.

Тишу раптом порушує спокійний, рівний голос Ганни — дружини Івана:

 — А ви плануєте організовувати вечірку на честь заручин? Бо ж новина така раптова. Було б добре відсвяткувати це разом.

Макс відкладає виделку й кладе руку поверх моєї долоні. Цей жест не залишається непоміченим — усі кидають погляди на наші переплетені пальці. 

— Так, Енні цим уже займається, — відповідає Макс.

Енні? Це та сама дівчина з вогненним волоссям, яка прямо спитала, скільки у мене було фальшивих чоловіків? Серйозно? Вона не справляє враження людини, з якою в мене може бути бодай щось спільне. І саме Енні організовує цю вечірку? Макс, схоже, навмисне ускладнює мені життя.

Мене ледь не пересмикує від цієї новини. Але я тримаюсь. Мовчки. Його рука досі на моїй, він проводить пальцем по тильному боці моєї долоні — наче заспокоює. Або нагадує: граємо роль, не забувай.

— Я могла б допомогти, — озивається Ганна й усміхається. — Заодно б краще дізналися одна одну, — додає, зиркаючи то на мене, то на Макса.

Вона виглядає бездоганно: довге, ідеально вирівняне русяве волосся спадає на плечі; шовкова сукня кольору слонової кістки пасує до її витончених рис; кілька тонких каблучок із білого золота виблискують на пальцях; підвіска з перлиною — лаконічна, але коштовна. Макіяж витриманий до дрібниць: м’які контури, ледь підкреслені губи, жодної зайвої ноти. Вона — уособлення жіночності, стилю і самовпевненості.

— Може, якось іншим разом, — відповідає Макс, і в його голосі з’являється помітна прохолода. Неприязнь, загорнута чемністю. Очевидно, його стосунки з Ганною далекі від теплих.

Вона натягнуто усміхається, робить ковток вина, удаючи, що її не зачепила така відповідь. 

— А чим ви займаєтесь, Стефаніє? — запитує дідусь Макса, і я знову опиняюся під прицілом усіх.

— Я… — прокашлююсь, намагаючись виграти кілька секунд. — Раніше працювала в ресторанному бізнесі. Але… — ковтаю клубок у горлі, змушую себе усміхнутись і сказати це переконливо, хоча кожне слово ніби дряпає зсередини. — Але заради Макса вирішила переїхати в Канаду.

Це звучить романтично. І жахливо неправдиво. Певно, більшої брехні я ще ніколи не вимовляла вголос.

— О, це так мило, — лагідно вигукує мама Макса, відставляючи келих з вином. В її очах — щира розчуленість. Вона повертається до чоловіка й кладе руку йому на плече. — Я теж переїхала заради кохання. Покинула Україну, і, зізнаюсь, мої батьки спершу не підтримали мого вибору… Але почуття перемогло.

Вона усміхається, злегка притискаючись до батька Макса. Той бере її руку й ніжно цілує — як у старих фільмах, де кохання не згасає з роками. Вони справді виглядають зворушливо закоханими: взаємність, повага — все це зчитується між ними навіть у дрібницях.

І не лише між ними. Уся родина Мельників ніби випромінює стабільність і теплі почуття. Погляди, дотики, репліки — не награні, а справжні. Очевидно, чоловіки в цій родині вміють кохати.

Але чому тоді Макс робить те, що робить? Чому грає зі мною в цю фальшиву гру, якщо сам виріс серед такої любові?

Після основної вечері ми переходимо до десерту. Більшість скромно обмежується тонким шматочком сирника, а ми з Максом — ніби за змовою — накидаємося на солодке, як малі діти. Горішки, маківник, сирник — усе летить на наші тарілки з такою швидкістю, що бабуся Марія тільки радіє, щиро тішачись, що її випічка припала до душі. Особливо мені.

Аж раптом:

— Стефаніє, а ти не хвилюєшся, що не влізеш у весільну сукню, якщо їстимеш так багато солодкого? — озивається тітка Макса з посмішкою, у якій більше зверхності, ніж турботи.

Її фраза миттєво збиває мені настрій. Мовби хтось облив холодною водою — солодке вже не здається таким солодким.