Розділ 10. МАКС

Ми залишаємо центр Торонто позаду — метушливий, гучний, напружений. Машина м’яко котиться зеленими вулицями, і місто навколо поступово стишується. Стефанія мовчить — дивиться у вікно, іноді ковзає пальцем по екрану телефона. Зібрана, стримана, спокійна. І зовсім не схожа на ту зарюмсану дівчину, яку я застав у себе у вітальні в день нашого знайомства. Може, все й не так погано, як здавалося спершу.

— Ми їдемо в Роздейл*, — озиваюся, не відводячи погляду від дороги.

— Роздейл? — повторює вона, повертаючись до мене. — Звучить, ніби це якийсь замок.

— Можна й так сказати, — продовжую розмову. — Будинок, куди ми їдемо, зведений ще у двадцятих роках. Кам’яний фасад, різьблені дерев’яні балкони, крита тераса… Дід купив його багато років тому. Хоч бабуся досі бурчить, що сходів у ньому більше, ніж у соборі.

— Вони обидвоє — українці? — питає Стефанія після короткої паузи.

— Так. Діда звати Остап, бабусю — Марія. Вони приїхали до Канади після весілля, ще зовсім молодими. Мій тато з дядьком народилися в Торонто. Вони близнюки. 

Я злегка пригальмовую на перехресті, кидаю погляд у дзеркало заднього виду й продовжую розмову:

— Мій дід дуже цінує своє українське коріння: святкує всі релігійні свята, активно підтримує українську діаспору в Торонто, носить вишиванки. Навіть свої ресторани відкрив, аби знайомити людей з українською кухнею, — переповідаю Стефанії кілька фактів, щоб вона мала загальне уявлення перед вечерею про мою родину. 

— Я з ним не знайома, але він мені вже подобається. Очевидно, у вас з ним не так багато спільного, — зауважує Стефанія.

Я всміхаюся:

— Якщо ти уявляєш мого діда як милого й добродушного старенького — помиляєшся. Так, він милий… але до цієї версії ще треба дійти. Її треба заслужити. У звичайному режимі він різкий, прямолінійний і хитрий. Тож будь готова.

Пауза. Я додаю:

— І, до речі, саме через обіцянку дідові я звернувся до агентства. Його головна вимога — щоб моя наречена мала українське коріння. Тож, по суті, ти тут через нього.

— Отже, ви всі трохи… прибацані, — супиться Стефанія.

Я хитаю головою, не заперечуючи, тримаючи обидві руки на кермі. Інтуїція підказує: Стефанія йому сподобається. Але вирішую не казати цього вголос. Нехай сама завойовує його прихильність.

— А ти був колись в Україні? — продовжує розпитувати вона.

— Один раз. Дуже давно. Ми їздили на літо до родичів у Львів. Пам’ятаю небагато — мені тоді було п’ять чи шість. І чесно кажучи… не горю бажанням туди повертатися. Моє життя — тут.

Вона мовчки киває. Кілька секунд їдемо в тиші. За вікном — рівна дорога, акуратні будинки, зелені подвір’я. Стефанія дивиться у вікно, але я відчуваю, як вона напружено думає.

І раптом повертається до мене. Її погляд холодний, трохи колючий:

— Для твоїх рідних не буде проблемою, що я виросла в дитячому будинку? Чи ти їм і про це збрешеш? Удаватимеш, ніби я з якоїсь “блакитної крові”? Якщо так — скажи одразу, щоб я була до цього готова. Може, ще й акторів наймеш, щоб грали мою родину?

Я зустрічаю її погляд. Не відводжу очей. Вона дивиться прямо, гостро — але й я не відступаю. Мовчки вдихаю.

Бо правда в тому, що моя родина точно питатиме. Про батьків, про походження. І я не знаю, як вони відреагують, коли почують її історію. Мені раптом стає по-справжньому прикро — за цю розмову, за те, що Стефанія взагалі змушена таке пояснювати майже чужим людям. За те, що їй не дісталося звичного, безпечного і теплого дитинства.

— Ні, — кажу тихо, але твердо. — Не треба нічого приховувати. Якщо когось збентежить твоє минуле — це їхня проблема, не твоя. А мене — все влаштовує.

****

Ми зупиняємось на порозі, і я стискаю її долоню.
Стефанія смикається — ледь помітно, але я відчуваю це.

— Ти ж розумієш, — нахиляюсь ближче і тихо кажу їй на вухо, — буде дивно, якщо я не триматиму тебе за руку. 

Вона зиркає на мене з-під лоба, зітхає.

— Я спробую розслабитись, — холодно й по-діловому каже вона.

Не надто переконливо для зарученої дівчини, яка мала б світися від щастя, що виходить заміж за мене. Теоретично я мав би набурчати на Стефанію — щоб краще грала свою роль. Але з якихось причин її стримана, обережна манера мені… комфортна. Вона справжня. І цього поки що достатньо.

Я м’яко стискаю її пальці.

— Спробуй, — шепочу.

Відчиняю двері й заводжу її всередину.

Будинок мого діда виглядає як зі сторінок каталогу дорогого інтер’єру — вишуканий, але не холодний. Тут затишно і продумано до деталей. Глибокі відтінки дерева, м’яке золоте світло дизайнерських ламп, товсті килими, які приглушують кроки. У кожному кутку — відлуння родинної історії: різьблені тарелі, вишиті серветки, старі світлини з молодих років діда й бабусі в тонких чорних рамках.

Вітальня простора, з високою стелею й великими вікнами. На стінах — картини з пейзажами: Карпати в тумані, дерев’яні церкви, осінні села з яскраво-жовтими кронами. Уздовж стін — полиці з книжками англійською та українською, де поруч стоять Шевченко, Гемінґвей і Жадан. На каміні — керамічний півник, поряд — стара лампа з латунною основою. Диван прикрашають вишиті подушки, які бабуся щоліта оновлює з новим орнаментом.

Меблі — масивні, з ручним різьбленням, зроблені українськими майстрами. І в самому центрі — фотографія над каміном: чорно-біле весільне фото діда й бабусі. Вони усміхнені, молоді, у вишиванках. Власне, і зараз вони в них. Вишиванка для них — не елемент свята, а щось природне, звичне, своє.

— Максе, нарешті! — першою помічає нас бабуся.

Уся родина Мельників сидить у вітальні, розсілась хто на дивані, хто на м’яких кріслах — чекають на нас. Розмови стихають. Погляди звертаються до нас одночасно.

Стефанія напружується — я відчуваю, як її пальці стискаються. Але її усмішка не тьмяніє. Навпаки — спокійна, привітна, правдиво щира. І я мимоволі дивуюсь: вона ж казала, що не вміє прикидатися. Але зараз це виглядає так природно, що сам починаю сумніватись у її словах.