Розділ 9. СТЕФАНІЯ

— В аеропорту ти обіцяв: якщо все, що я скажу, виявиться правдою, ти допоможеш. То допоможеш? — звертаюся до Тараса, хоча насправді це вже більше схоже на благання. — Я не хочу одружуватись із Максом. І взагалі — не хочу одружуватись із кимось за договором.

Ми щойно сіли в його авто. Макс, якого раптово накрило хвилею робочих справ, хоч і трохи посварився зі своїми колегами, все ж залишився в офісі розгрібати проблеми. А Тарасу доручив відвезти мене до себе додому. Він замовив стилістку та візажистку, щоб підготувати мене до вечері з його дідом, тож треба приїхати вчасно. 

Тарас заводить двигун, кидає на мене короткий погляд. У ньому — ні осуду, ні іронії, але й надії також не видно.

— … Ти справді не схожа на дівчину, яка займається подібними справами, — каже нарешті. — Але Макс налаштований серйозно. Якби я бачив бодай мізерний шанс, що його можна переконати — я б спробував. Але він… він упертий віслюк. Увечері ти підеш з ним до Мельників — і назад дороги вже не буде. Тож краще прийми ситуацію і подумай, як використати її на свою користь.

— На свою користь? А може, ще й дякувати йому за це? — вибухаю. — Рік жити в шлюбі з чоловіком, який, чорт його забирай, навіть не пояснює, навіщо бреше родині, влаштовує весь цей цирк і спускає на нього шалені гроші? Краще б уже віддав їх у дитячий будинок. Або в притулок для тварин. Там хоч справді є потреба.

Тарас уважно стежить за дорогою. Сьогодні він такий самий серйозний, як і в день нашого знайомства, але ця серйозність більше не здається мені холодною — радше стриманою, навіть якоюсь затишною. А ще він говорить зі мною нормально, без наказового тону, як робить це Макс. 

— Послухай, — каже він. — Я теж не в захваті від цієї ідеї. І я казав йому це ще до того, як він тебе “найняв”. Але зараз усе вже зайшло надто далеко.

Він робить паузу, а потім додає:

— І звинувачувати варто не лише Макса. Ти ж пам’ятаєш, хто тебе підставив? Твоя подруга, не він. Це не Макс змусив тебе вплутатися в усе це. У певному сенсі він теж жертва. Він очікував, що все пройде гладко, швидко, професійно. А натомість отримав — тебе.

Тарас кидає на мене довгий, уважний погляд.

— Його плани зірвалися так само, як і твої. Але якщо ви вже разом у човні, то, може, замість того, щоб борсатись, варто спробувати плисти в одному напрямку?

Я заплющую очі на мить, відчуваючи, як напруга накочується хвилею. Пальці мимоволі стискаються.

— Клас. Просто клас, — бурмочу. — Тобто й ти нічого не можеш зробити. Ще один із порадою: «Змирися».

Я зла. На Макса, на подругу, на себе. І тепер — на Тараса. Хоча… а що я взагалі очікувала? Що він стане на мій бік і скасує весілля, бо йому мене шкода? Та він же з Максом заодно. Один з “обраних”, хто знає про його угоду.

Тарас знову зиркає на мене краєм ока. Зітхає, наче зважується на щось, що йому самому не дуже подобається.

— Я не можу допомогти тобі уникнути цього шлюбу, — говорить спокійно. — Але можу допомогти знайти твою подругу.

— Справді? Ти можеш її знайти? — я різко обертаюся до нього, вчепившись у ці слова, як у рятівну соломинку. Нарешті — бодай одна хороша новина за цей день.

Тарас киває, не відриваючи погляду від дороги.

— Можу. Але є одна умова.

Я вже наперед знаю — нічого приємного він не скаже. Швидше за все, знову щось про Макса. Але який у мене вибір?

— Я слухаю, — зітхаю, майже приречено.

— Спробуй дати Максу шанс. Не як нареченому, не як партнеру — хоча б як людині, — каже він. Після паузи додає: — Не хвилюйся, він не збирається змушувати тебе закохуватись чи вдавати щось більше. Він не такий. Йому просто потрібно, щоб родина нарешті відчепилася з цим одруженням.

Я ковтаю слину. Мовчу.

— І це все? Дати йому шанс і дотримуватись умов контракту?

Тарас киває.

— І жодних сцен перед Мельниками, — додає вже жорсткіше. — Жодних провокацій чи спроб підставити Макса. Якщо погодишся — я знайду твою подругу. Обіцяю.

Я згідливо хитаю головою. Не тому, що мені це дуже подобається. А тому, що хочу знати правду. Хочу подивитися Сашці в очі й почути відповіді. Бо питань у мене — ой як багато.

****

Я сиджу перед дзеркалом уже майже годину. Каштанове волосся акуратно укладене в м’які хвилі, що злегка торкаються ключиць. Візажистка накладає останній штрих блиску на губи й відходить, критично оцінюючи результат своєї роботи.

— Ідеально, — каже вона. — Можна на обкладинку Vogue.

Я лише зітхаю. В цій атмосфері неможливо не згадати Сашку — саме вона зазвичай фарбувала мене на всі важливі події. Дивлюсь на своє відображення: smoky eyes у відтінках бронзи, легкий рум’янець, ідеальний тон. Виглядаю... трохи не схожою на себе. Але без сумніву ефектно. Навіть аристократично.

На мені чорна сукня від Dior — елегантна, але не претензійна, з відкритими плечима й тонкими бретелями. Туфлі — класичні човники Jimmy Choo, сережки з перлами Chanel, аромат Miss Dior помітно тремтить у повітрі. Це, безперечно, найдорожчий образ, який я коли-небудь носила. А якщо додати ще й обручку, то певне вийде як вартість моєї київської квартири.

Уже повністю зібрана, я сиджу у вітальні, гортаю стрічку в телефоні й хрумаю печиво з шоколадною крихтою — єдине задоволення, яке тут в мене є. 

Макс з’являється раптово. Зупиняється в дверях, уважно дивиться на мене.

— Ми ж їдемо на вечерю, — озивається. — Навіщо ти гризеш печиво?

— Я гризтиму печиво. Або тебе. Обирай, — демонстративно відкушую ще один шматочок.

Він хмуриться, підходить ближче й ставить ключі на стіл.

— Ти добре виглядаєш, — кидає оком, оцінюючи з голови до ніг.

Я зводжу брову.

— Будь-яка дівчина виглядала б добре, якби на неї витратили стільки часу й грошей.

— Могла б просто сказати «дякую», — кидає Макс. У голосі — ледь помітний відтінок образи. Ніби йому й справді не все одно, як я себе почуваю. Він отримав те, чого хотів — ідеальну картинку для показу. То нехай насолоджується.