Розділ 8. СТЕФАНІЯ

— Це твій офіс? — питаю, щойно ми заходимо в просторе приміщення зі скляними стінами.

Макс киває. Двері ще не встигають повністю зачинитися за нами, як до кабінету буквально вривається дівчина з довгим фіолетовим волоссям. На ній — оверсайз футболка з кричущим принтом, джинсова мініспідниця й червоні колготи. Я мимоволі зиркаю на неї.

Не те щоб я була противницею дрескоду чи мала щось проти яскравого стилю — навпаки, мені подобається, коли люди не бояться виражати себе. Але якби хтось у такому вигляді з’явився на моїй попередній роботі… Я мимоволі кривлюсь, згадавши Gastroluxe. Мій колишній бос виставив би її ще до того, як вона встигла б відкрити рота.

— Максе! Ти нам терміново потрібен. Приїхали з PureFocus, чекають тебе в переговорній, — її голос емоційний, слова сиплються, мов рясний дощ.

Я намагаюся вловити бодай суть — shooting, timeline, client request… Але зібрати все докупи не встигаю — моя англійська поки що не витримує такого темпу.

Макс кидає на мене короткий погляд, відповідає дівчині кількома стислими фразами. Та киває йому, розвертається й одразу зникає за дверима.

— У мене форсмажор. Дуже важлива, позапланова зустріч, — каже він, проводячи рукою по волоссі. — Звільнюся, щойно зможу. Посидь тут, гаразд?

Я зводжу брову.

— Ага, звісно. Наче в мене є вибір.

Макс зупиняється на мить. Його погляд — холодний, із ноткою претензії. Потім він розвертається й виходить, не озираючись.

Я залишаюся в його кабінеті. Щоб не збожеволіти від нудьги, починаю розглядати, що тут і як. І мушу визнати: це місце геть не схоже на його ідеально вилизаний будинок. Жодного натяку на стерильний чорно-сріблястий інтер’єр, де кожен відбиток пальця прирівнюється до кримінального злочину.

Тут — затишніше. Тепліше. Стіни — насиченого, глибокого синього кольору. На одній — велика коркова мапа світу з фотографіями, нитками, позначками. Схоже, хтось намагався візуалізувати хаос власних подорожей. На іншій — кілька постерів із рекламних кампаній, більшість із них — явно авторські.

Під вікном стоїть дерев’яна тумба, а на ній — цілковитий творчий безлад: камери, об’єктиви, плівки, блокноти з вирваними аркушами, маркери, навіть мініатюрна фігурка астронавта. 

На великому столі — ноутбук, планшет, ще якісь девайси. Але виглядає це все не як типовий робочий простір, а… живо. Наче тут дійсно щось відбувається, створюється, рухається. То, виходить, Макс лише вдома грає в стерильного естета, а тут — цілком нормально функціонує як людина.

Звісно, я бачила ще не весь його будинок, але те, що встигла — виглядало більше як виставкова зала: ідеально витерті поверхні, холодні відтінки, жодної випадкової речі. Аж надто чисто і сумно.

У його кабінеті — є ще й полиця з книгами. І зовсім не з бізнес-літературою, як я чомусь очікувала. Там — фентезі, детективи, фотоальбоми, біографії. Усе англійською. Цікаво, він узагалі читав колись щось із української класики? “Тигролови” Багряного, “Кобзар” Шевченка? Хоч раз бував в Україні? Не певна. Хоча мову знає блискуче. Без жодного акценту. Навіть коли свариться — “чорт забирай” чи “дідько” звучить так, ніби виріс не в Торонто, а десь у Києві чи Львові.

Я опускаюся в м’яке крісло Макса біля столу, відкидаю голову назад і на кілька секунд заплющую очі.

Двері до кабінету різко розчиняються — я здригаюся від несподіванки.

Усередину влітає дівчина. Схожа на порив вітру, розфарбований у всі кольори літа. Цікаво, в його офісі усі такі яскраві?

Коротка стрижка піксі, волосся руде, як вогонь. На ній — комбінезон із гігантськими квітами, мов вирваний із 70-х, яскраво-жовті кросівки й сережки у формі чашечок кави, що весело погойдуються, коли вона зупиняється. Нігті — кожен іншого неонового кольору: рожевий, помаранчевий, салатовий, синій. Помада — глибока вишнева, насичена, така, що миттєво приковує погляд.

Вона зупиняє на мені очі — й завмирає.

— Оу, — видихає з ноткою здивування. Відкрито вивчає мене, наче я — експонат у галереї сучасного мистецтва, щойно вивішений на стіну, ще без таблички з назвою. В її погляді немає зневаги — радше цікавість. Але все одно це неприємно.

Я ніяково смикаюся в кріслі й випрямляю спину.

— Я Енні, — усміхається вона, крокуючи до мене. — Подруга Макса, художниця і, якщо офіційно, креативна директорка Maven & Motion.

Простягає руку для знайомства.

— Стефанія, — відповідаю, потискаючи її долоню. — Я… — вагаюся, не знаючи, як краще себе представити.

— Ти Максова майбутня фальшива дружина, я в курсі, — весело перебиває Енні. — Він у тебе перший фейковий чоловік? Чи ти вже маєш досвід у таких химерних шлюбах? Ну ж бо, розкажи! Це ж безмежно цікаво!

Я кривлюся, відчуваючи, як щоки спалахують, а в горлі з’являється гіркий клубок. Тон Енні — легкий, грайливий, і, можливо, якби я справді була тією дівчиною, яка щороку укладає фейкові шлюби за контрактом, я б і посміялася. Але зараз її слова викликають у мене лише відразу.

Проте відповісти я не встигаю.

Двері знову відчиняються, і до кабінету заходить Макс.

З ним — ще двоє. Один із них — Тарас. Інший — усміхнений блондин із сірими очима, гострим підборіддям і проникливим поглядом, який одразу ковзає по мені з не меншою цікавістю, ніж хвилину тому це робила Енні. Наче я не людина, а екзотичне створіння, яке раптом опинилося в їхньому офісі.

Мені хочеться сховатися — заплющити очі, накрити обличчя руками, щезнути. Але я лише зціплюю зуби й чекаю, що буде далі.

Усе це сталося через Макса. Він знає, що я не вигадую. Знає, що мене підставили. І замість того, щоб скасувати цю абсурдну угоду, поводиться так, ніби я сама добровільно погодилася на це заміжжя.

Усі розсідаються хто куди: Тарас зручно вмощується в шкіряному кріслі біля мене, Блондин — спирається на край столу, Енні — просто на підвіконня, закинувши ногу на ногу. Лише Макс лишається стояти в центрі кімнати — ніби навмисно, щоб усі дивилися саме на нього.