Розділ 7. СТЕФАНІЯ

Гучний стукіт у двері розриває тишу, мов постріл. Я зриваюся на лікті — серце шалено гупає, а свідомість ще пливе десь між сном і реальністю. Що відбувається? Де я взагалі?

Кілька секунд — і спогади повертаються. Торонто. Аеропорт. Макс. Угода.

Стукіт не припиняється — наполегливий, різкий.

— Господи… — видихаю й поволі сповзаю з ліжка

Ноги торкаються холодної підлоги. Я ще досі вчорашня — в тому ж одязі, зі сльозами, що, здається, так і не висохли. Волосся стирчить у всі боки. Підходжу до дверей і відчиняю.

На порозі стоїть Макс.

У чорній футболці, що ідеально облягає плечі, й синіх джинсах. Волосся скуйовджене — але не як після сну, а так, ніби хтось із талантом стиліста спеціально уклав його для фотосесії. І ще цей запах — свіжий, із натяком на море, ледь помітною цитрусовою нотою й чимось невловимим, що пахне дорогими яхтами, ранками на віллі і впевненістю в собі. Я ніколи не була на морі, на жодній яхті чи віллі, але Макс мені чомусь видається саме таким — морським і трохи загрозливим, наче шторм.

Його погляд ковзає по мені згори донизу. Повільно, уважно. Наче виконує частину якогось щоденного ритуалу.

— Як ти? — питає, трохи нахиляючи голову набік.

— Бувало й краще, — бурмочу й відчиняю двері ширше.

Не соромлюсь. Може, мій ранковий вигляд, запухлі очі, скуйовджене волосся й речі, розкидані по кімнаті, таки виб’ють із нього бажання одружуватись. Щойно згадую про весілля — живіт зводить у тугий вузол.

— Поквапся, Стефаніє. Сніданок за пів години. А потім їдемо в місто — купа справ, — кидає він сухо, наказовим тоно. До кімнати не заходить.

Я йду до ванни і швидко приводжу себе до ладу. Плану дій у мене досі немає. Зрозуміло лише одне: сьогодні я нікуди не втечу від Макса. А тому краще не загострювати ситуацію, не знаючи, як діяти далі. Я не бунтарка за характером. Не з тих, хто влаштовує істерики, трощить посуд чи вистрибує з вікна. Моя тактика інша — поплакати, заспокоїтися, обміркувати все й спробувати знайти вихід. І знайти Сашку. Бо що як із нею щось сталося? Я злюся на неї — і водночас хвилююсь.

Коли я спускаюся на кухню — вже одягнена, волосся зібране в недбалий пучок — Макс саме розкладає сніданок по тарілках. Стіл виглядає так, ніби зійшов із картинки в Pinterest: яйця-пашот, авокадо, тости з насінням чіа, зелень у таких кількостях, ніби її вивалили лопатою. Поруч — дві чашки кави.

Я беру одну й роблю ковток. Ну звісно. Чорна, міцна, без молока і цукру. Ідеальна для Макса, але зовсім не для мене. Хоча б тому, що я взагалі люблю чай.

Мовчки сідаю. Дивлюся на цей сніданок, як на витвір мистецтва — гарний, бездоганний, і зовсім не мій. Їсти не хочеться. Наливаю воду в склянку, роблю ковток. І чекаю, поки Макс доїсть і скаже, що далі.

— Серйозно? — він піднімає на мене погляд. — Знаєш, я взагалі-то не часто готую. Якщо бути точним — ніколи. Бо терпіти цього не можу. Але раз уже зробив — ти могла б хоча б із ввічливості… ну, не знаю… зробити вигляд, що сніданок їстівний?

— Я… не голодна, — бурмочу і обережно ставлю виделку. — І… я зазвичай на сніданок їм вівсянку, або сирники з варенням, або млинці. І я не п’ю каву, особливо таку міцну. Я люблю чай.

Макс кілька секунд мовчить. Потім відкладає свою тарілку вбік і рішуче встає.

— Добре. Напишеш мені список продуктів і страв, які тобі подобаються. Я не хочу, щоб моя родина вирішила, ніби я морю голодом свою наречену. Особливо з огляду на те, що ми володіємо мережею ресторанів.

Я роззявляю рота, не в силах стримати подив.

— У тебе… ресторан? — перепитую. 

Життя, схоже, вирішило з мене покепкувати. Замало того, що мій наречений — фальшивий, так він ще й ресторатор. Якби це все було по-справжньому, я, певно, вже плавала б у хмарах від щастя. Але реальність така, що я скоріше закохаюся в кактус, ніж у Макса.

— У мене свій бізнес, — відповідає спокійно. — Але я також маю обов’язки в родинній справі, які виконую. Тож формально — так, у мене є ресторан. Навіть не один. Якщо захочеш, влаштую тобі екскурсію. У нас із тобою буде цілий рік, щоб усе подивитися.

Я не встигаю нічого заперечити, як Макс підводиться зі стільця й кидає через плече:

— Поїхали по обручки, Стефаніє. А потім — до мого офісу. Познайомлю тебе з деким. Можеш не прикидатися — вони знають, що ти моя несправжня наречена.

У дверях він зупиняється й на мить обертається:

— Але постарайся бути трохи привітнішою. Не хочу, щоб мої друзі думали, що я тебе якось утискую. 

 — А ти не утискуєш? — кидаю виходячи за ним.

— Тобі нагадати умови угоди?

— А тобі нагадти, що я її не підписувала.

— Ось і поговорили, — буркоче Макс, сідаючи у свою автівку. Чорну. А якою ж іще їй бути.

Я мовчки сідаю з іншого боку.

У машині — тиша. Макс вмикає легку музику, але навіть вона не розряджає повітря. Напруга між нами — щільна й колюча. Я дивлюся у вікно, спостерігаючи, як прокидається ранкове Торонто: машини мчать повз, перехожі з кавою поспішають на ходу, строкаті білборди миготять над тротуарами.

Ювелірний салон порожній — мабуть, ще надто рано для романтики. Простір наповнений приємним м’яким світлом. Нас зустрічає усміхнена консультантка в елегантному коричневому костюмі. Макс, не витрачаючи часу на формальності, кидає коротко:

— Нам потрібна каблучка для заручин.

— Класична чи з камінням? — жваво реагує вона, міняючи інтонацію на піднесено-святкову.

Я зиркаю на нього. Він дивиться на мене — спокійно, відсторонено.

— Обирай. Мені байдуже, — кидає рівним тоном.

— А мені тим більше байдуже, — огризаюся я. — Що надягнеш мені на палець — те й буде. Можеш хоч із крокодилом знайти.

Макс різко переводить погляд на мене. В його очах — подив і легке роздратування.

— Тобі не подобаються прикраси, коштовності, камінці? — злісно випалює Макс. — Не такий дизайн? Не той салон? Може, тобі персонального ювеліра?! Скажи, чого ти хочеш, Стефаніє!