Розділ 6. МАКС

У цьому вечорі немає нічого приємного — лише головний біль і мішок проблем, яких могло б і не бути. Якби агенція ретельніше перевіряла своїх кандидаток, ми б, можливо, не загрузли разом із Стефанією в цій павутині. І що найгірше — їй явно не вибратись. В нашій історії не павучиха з’їдає павука, а навпаки. Поганцем стану я. Вона все одно вийде за мене заміж — хоч би як опиралася. Ми одружимось, а за рік спокійно розійдемось. У різні боки, без скандалів і драми. Це мій план, тобто це єдиноможливий план. Без варіантів.

Ставлю перед нею тарілку з курячим філе, запеченим із броколі та зеленим горошком. Жодних соусів — усе, як я звик: поживно, просто, без зайвого. До цього — тост із авокадо і лимоном. Наливаю їй келих білого вина. Те саме — собі. Сідаю навпроти і починаю їсти. Стефанія лише колупає виделкою страву, майже не торкаючись до неї. Виглядає так, ніби я поклав їй щось огидне.

Мене це дратує. Сидить, мовчить, удає із себе жертву. Окей, можливо, вона справді не знала, що чекає її в Торонто. Але її подруга — знала. Якщо вона довірилась людині, яка її зрадила, то нехай це стане їй уроком. Вибір друзів — теж відповідальність.

Я не збираюся з нею грати в ніжність. Тим паче, враховуючи суму, яку вона отримає, і умови, в яких проведе рік, — це ще дуже м’яка угода.

— Завтра вечеряємо з моїм дідом, — кажу, відсуваючи тарілку. Вона все одно не їсть, то й навіщо тягнути. Чим раніше все обговоримо, тим швидше розійдемося по кімнатах.

Жодної реакції. Лиш тиша. Гаразд. Говоритиму я.

— А вранці їдемо вибирати тобі обручку. За легендою, яку почує моя родина, ми заручені. Разом уже чотири місяці. Познайомила нас спільна знайома. Шалене кохання з першого погляду — і вся ця нудна романтична казка.

Вона нарешті піднімає погляд. Наляканий, як у цуценяти, що загубилося. Великі, каро-золотисті очі з теплим відтінком — гарні, але зараз у них лише розпач.

Якщо ще вчора я непокоївся, що ця дівчина раптом вирішить мене звабити й захоче справжнього шлюбу — чого я точно не планую, бо мені й імітації стосунків із Хлоєю вистачає з головою, — то тепер думаю, краще б вона була зухвалою та язикатою, ніж такою зламаною. Хто, чорт забирай, повірить у її “палке кохання”, якщо вона дивиться на мене так, наче я її кат?

Я вже збираюся додати щось жорстке, різке — аби вона отямилась й включилася в діалог. Мій дід прожив із бабусею все життя. Батько досі дивиться на маму так, ніби закохався вчора. У родині Мельників кохання завжди помітне — мов у нас є окремий нюх на це. А тут… навіть натяку немає на приязнь. Це не добре.

І раптом плечі Стефанії здригаються, і вона починає плакати. Майже беззвучно. Сидить над тарілкою і плаче. Ну й плакса. 

Стискаю келих так, що скло ледь не тріщить у пальцях.

Мені це заважає. Ці тихі сльози, з якими я не знаю, що робити. У ній немає показової драматичності — але від того ще гірше. Бо плач її справжній. Живий. І, здається, ще трохи — й вона задушить ним цю кімнату й мене заодно.

Я мимоволі зціплюю щелепу, але стримуюсь. Кричати — марно. Це тільки доб’є її.

Вдихаю глибше й намагаюся говорити спокійно:

— Ти можеш якось вирішувати свої проблеми без сліз?

Вона схлипує, зводить на мене погляд, знову той розгублений, повен болю.

— Це ти — моя проблема, — тихо каже вона.

Я криво усміхаюсь.

— Я нікуди не зникну найближчий рік. Тому краще почни звикати до мене. Чим швидше — тим простіше буде нам обом.

Вона опускає голову, стискає серветку в пальцях.

— Я не можу так... — каже тихо. — Я мріяла, що вийду заміж тільки один раз. І що це буде... назавжди. Що це буде найщасливіший день у моєму житті. А не якась дурнувата гра де треба обманювати рідних. Чому ти це робиш? Чому не знайдеш собі дівчину в яку закохаєшся і не одружишся по-справжньому?

Окрім таланту плакати вочевидь у Стефанії є здатність нащупувати неприємні теми. Це одразу варто обрізати в корінь.

— Слухай, мої мотиви тебе не мають обходити, — відповідаю, даючи зрозуміти, що більше до цього питання ми не повертатимемось.

Стефанія лише хитає головою — ніби зламана. Морально, схоже, саме так і є.

А мені тепер якимось дивним чином потрібно її мотивувати: щоб уже завтра вона виглядала бадьоро, була милою, як на фото, і примудрилась закохати в себе всю мою родину.

Перше враження — річ важлива, хто б там що не казав.

— Ти мене утримуватимеш силою, навіть якщо я захочу піти? — в голосі Стефанії прорізається краплинка воєвничості, мов остання спроба вчепитися за свободу.

— Ні. Я не триматиму тебе силою, — спокійно відповідаю. — Бо ти й так залишишся. Сама.

Стефанія супиться, не відводячи погляду. В її очах — протест, але й сумнів. 

— Згідно з умовами контракту, якщо ти передумаєш менше ніж за тиждень до початку його дії, мусиш сплатити компенсацію — сто тисяч доларів. Інакше я маю повне право подати до суду. І на тебе, і на агенцію, — пояснюю без тиску та без погроз. Чим швидше вона усвідомить, що вибору немає, тим швидше ми зможемо рухатися далі.

Стефанія повільно встає з-за столу. Її плечі опущені, губи міцно стиснуті. Вона виглядає спустошеною — так, ніби щойно остаточно втратила щось важливе. Певне ілюзію, що ще може на щось вплинути.

— Я не підписувала жодної угоди, — стиха, але вперто кидає вона.

— Отже, це зробила твоя подруга. І тим самим — підставила тебе.

— Але я не вмію прикидатися. Мені завжди погано виходило брехати. Мене легко розкусити, — в голосі звучить відчайдушна щирість.

Вона справді така — пряма, неприхована у своїх реакціях. Я вірю в це. Але до весілля ще є трохи часу, і ми встигнемо над цим попрацювати. Тим паче, їй не доведеться грати роль цілодобово — лише тоді, коли поруч будуть мої рідні. Все, що їй потрібно, — це усміхатися й кидати доброзичливі фрази у відповідь на компліменти або запитання. Решту я візьму на себе.

— Ти звикнеш, — кажу впевнено. — Це не так складно, як здається.