Розділ 5. СТЕФАНІЯ

Я досі не можу повірити, що все це справді відбувається зі мною.

Сиджу на краю дивана, стискаю в руках телефон — пальці тремтять, а холодне світло екрана не дає жодної надії. П’ята спроба додзвонитися — знову «абонент поза зоною досяжності». Сигнал обривається ще до першого гудка.

Я лихоманково гортаю Instagram, Telegram, месенджер, Viber — нуль. Жодної нової відповіді. 

Останнє повідомлення від Саші — «Обіцяю, що це літо змінить твоє життя. Вдалого польоту!»

Тоді воно здалося мені простою сентиментальною фразою перед відпусткою. А тепер? Тепер я дивлюся на нього зовсім інакше. І якщо воно й не пояснює всього, то точно натякає на те, у що я влипла.

Я в чужій країні. У чужому домі. З чоловіком, який переконаний, що я погодилася на фальшивий шлюб. І, якщо вже бути до кінця чесною — цей шлюб не такий вже й фальшивий.

Угода, яку він мовчки поклав переді мною, справжнісінька. З моїм фото. З моїми паспортними даними. З підписом, який я не можу не впізнати — це мій підпис. Чіткий, акуратний, трошки нахилений — я завжди так розписуюсь. Завжди.

Я розумію: зробити це могла тільки Саша. Лише вона мала всю необхідну інформацію. Вона — єдина, кому я довіряла беззастережно. Вона ніколи мене не підводила, не зраджувала… Тому я все ще тримаюся за наївну надію: це якесь непорозуміння. Завтра вона з’явиться і все пояснить.

— Ти залишаєшся тут, — Макс не питає, а стверджує, спершись плечем об одвірок. Він уже встиг перевдягнутись, а волосся ще вологе після душу.

Я підводжу на нього розгублений погляд. Він не виглядає як злочинець. Але і як рятівник — теж. Гострі риси обличчя, скуйовджене чорне волосся, що вперто падає на лоб, темні очі — холодні, мов крига. Привабливий. Але в ньому є щось тривожне, незатишне. Його краса не тішить, а насторожує. А я точно не з тих, хто сохне за «поганими хлопцями». У моєму житті й так вистачає проблем. Мій тип — щирі, добрі, теплі. А не ті, хто укладає угоди про фальшиве весілля.

— Я залишуся на ніч, — кажу з обережним наголосом. Щоб було зрозуміло: лише на одну ніч.

Це все ж краще, ніж блукати нічним Торонто й безуспішно намагатися додзвонитися до Саші. Вона навіть не залишила мені своєї адреси. А я й не спитала — навіщо, коли довіряєш людині як собі?

— Ходімо, покажу твою кімнату, — відказує він.

Розвертається, не чекаючи, поки я встану з дивана. Не простягає руки. Не питає, чи мені щось потрібно.

Я насилу встигаю за ним, тягнучи за собою дорожню сумку, що незграбно стукає по сходах.

На другому поверсі він відчиняє одні з дверей:

— Тут є окрема ванна, — каже коротко.

Його погляд ковзає по мені, затримуючись на зім’ятому одязі, скуйовдженому волоссі й заплаканому, втомленому обличчі.

— Ага, чудово. То ти хочеш сказати, що мені не завадило б помитися? — хмикаю, зупиняючись на порозі. — Просто неймовірна гостинність. Прямо як у п’ятизірковому готелі: «Добрий вечір, ось ваше ліжко — і тонкий коментар щодо вашого зовнішнього вигляду».

Він зводить брову.

— Насправді — так. Після перельоту душ справді не завадив би. Як і чистий одяг. Зазвичай люди так і роблять. І якби ти не витратила останні кілька годин на ридання, то вже б давно була в порядку.

Я стискаю губи, затягую валізу до кімнати й з демонстративним шумом ставлю її під стіну.

— Не дивно, що ти вдався до фальшивого шлюбу. Інакше тут ніхто б не витримав і ночі, — бурмочу з отруйним сарказмом.

Валізу не розпаковую. Просто переночую. А далі — щось придумаю.

— Я приготую вечерю, — кидає наказовим тоном, як не прохання, а рішення, яке ми начебто вже обговорили і схвалили.

Я лише хмуро дивлюся на нього. Без слів. Бо не знаю, на що він здатен. І не хочу перевіряти межі його терпіння. Особливо коли ночую в його домі.

— Отже, домовились. Приведи себе до ладу і спускайся. Нам є що обговорити.

Його голос рівний. Наче й не він щойно вимовив слова, після яких нормальній людині не хочеться не те що вечеряти — взагалі перебувати з ним в одному приміщенні.

Макс уже майже виходить, коли я не витримую.

Піднімаю руку й показую йому фак.

У спину. Тихо. Але з усією щирістю, на яку зараз здатна.

І, звісно ж, із моїм щастям — він обертається. Різко. Саме в ту мить, коли мій середній палець гордо вказує в стелю.

Я завмираю. Потім поспіхом опускаю руку й відчуваю, як палають щоки.

— Я все одно побачив, — спокійно каже він. І вже майже зникаючи в коридорі, кидає:

— У тебе пів години. Не запізнюйся. 

За ним лишається тільки запах морського гелю… і шалене бажання стукнути його чимось важким. Дуже важким. І бажано — кілька разів.

Я швидко приймаю душ і хапаю перше, що трапляється під руку: футболку з круасаном і написом "Bonjour, drama!", та рожеві м’які штани, які точно не пасують до вечері з кимось таким як Макс — сподіваюся це відлякає його. Волосся ще мокре, але я вирішую зробити, як він просить. Немає сенсу його дратувати. 

Коли спускаюся, Макс уже чекає у вітальні. Лише киває, мовляв, іди за мною. І я мовчки плетусь слідом, відчуваючи, як мокре волосся прилипає до шиї.

— Це вітальня. Далі — мій кабінет. Без дозволу не заходь, — каже сухо.

За скляними дверима — сходи до підвалу. Не раджу туди спускатися: сиро, слизько, і якщо не знаєш, куди йдеш — можеш легко зламати шию.

— Просто безцінна інформація, — бурмочу собі під ніс.

Він не реагує. Не озирається. Йде вперед рівно, впевнено, мов гід на екскурсії, яку я не просила.

— Спортзал — у другому крилі. Якщо буде бажання — користуйся. Там є все необхідне: бігова доріжка, кардіо, гантелі, зона для розтяжки.

— Ага. Дякую. Звісно, я тут лише на ніч. Але якщо раптом натраплю на когось, хто планує тебе пограбувати або поцупити гантелі — обов’язково передам, — кидаю з іронією.

Він зупиняється так раптово, що я ледь не врізаюсь у нього.

Різко обертається. Постава — наче під лінійку. Погляд — крижаний. Він не торкається мене, але стоїть так близько, що від нього віє холодом, наче від кам’яної стіни. Непорушної. Загрозливої.