Розділ 4. МАКС

Я приїжджаю додому й одразу прямую до вітальні — познайомитися зі своєю майбутньою дружиною. На фото я її вже бачив, але характер із знімка не зчитаєш, а часу до завтрашньої вечері — обмаль. Було б непогано хоча б кількома словами перекинутись і узгодити наш план дій.

Відчиняю двері — і застаю картину: дівчина спить на дивані, вкрившись пледом, а Тарас розвалився в кріслі, втупившись у мобільний. На журнальному столику — порожнє відерце з-під морозива, спустошена миска, в якій були печиво з шоколадними крихтами, і обгортки від цукерок. Судячи з написів, цукерки вона привезла з України. Непоганий такий перекус.

— Ну нарешті, — Тарас зводиться з крісла й підходить до мене. А я стою посеред кімнати, уважно дивлячись на дівчину, яка встигла знищити майже всі мої солодкі запаси — і так само солодко заснути на дивані.

— Як вона тобі? — запитую в Тараса, маючи на увазі не зовнішність (бо красива — це й по фото було зрозуміло), а характер. Що вона собою представляє?

— Вона не для тебе, — відповідає він без жодних вагань. — Не знаю, про що ти там домовлявся і з ким, але ця дівчина ні про агенцію ні про тебе не чула. І я їй вірю.

Я хмурюся, дістаю телефон і ще раз гортаю фото, які мені надіслали з агенції. Все збігається: те саме овальне обличчя з м’якими рисами, хвилясте довге каштанове волосся. Мене запевнили — вона виконає свою роль професійно. Без ексцесів. Без зайвих запитань.То в чому ж, чорт забирай, проблема?

— Я поїхав, — каже Тарас, плескаючи мене по плечу. — Лишаю тебе з нареченою наодинці. Якщо раптом прокинеться й знову почне ревіти — дай їй ще щось солодке. Працює безвідмовно. Стає більш говіркою, навіть трохи лагідною, — шкіриться він і вже береться за ручку вхідних дверей.

Кидаю йому косий погляд, але мовчу. Те, що відбувається, мені геть не подобається. Чому вона плаче? Що це взагалі за театр? Її що, в рабство продали? І якщо вже вона така чутлива, то навіщо працює в агенції, яка спеціалізується на фіктивних шлюбах і платних “історіях кохання”?

Я підходжу ближче до дивана й обережно присідаю навпроти. Кілька секунд просто дивлюся на неї. Довгі темні вії відкидають тіні на світлу шкіру. Хвилясте волосся розсипалося по подушці, ніби її щойно знімали для реклами шампуню. Ніс тонкий, з ледь помітним вигином, губи — пухкі. Виглядає як лялька. Але все в ній — справжнє. Без штучного блиску, без фальші. Жива. І в цьому є щось по-дитячому зворушливе.

І саме в цю мить вона розплющує очі.

Погляд різко впирається в мій. Спершу — здивування. Потім — паніка. А за мить — дія: вона зривається вперед і лупить мене кулаком просто в обличчя. Я навіть не встигаю зреагувати — просто падаю на спину. Приголомшений не стільки болем, скільки несподіванкою.

— Тарасе!! — кричить вона, захлинаючись панікою. — Тараааас!

Не встигаю й поворухнутися, як вона вже опиняється зверху — сівши мені на груди, починає гамселити кулачками. Швидко, хаотично, з такою люттю, ніби я щойно зізнався в найтяжчих злочинах проти людства.

— Відійди! Не чіпай мене! Де Тарас?! — її голос деренчить, у ньому перемішані переляк і дезорієнтація.

Я перехоплюю її зап’ястя й м’яко, але впевнено стискаю — достатньо, щоб зупинити цю атаку.

— Ти повалила мене на підлогу і сидиш на мені, — бурчу. — То поясни, бляха, як я, по-твоєму, маю “відійти від тебе”?

Вона завмирає. На мить.

У її карих очах — щось дикувате й водночас розгублене. Погляд глибокий, теплий… Ми кілька секунд просто дивимося одне на одного — наче час зупинився, і весь світ стиснувся до цього погляду.

Здається, вона трохи заспокоїлася. Я поволі розтискаю пальці, відпускаю її руки.

І тоді вона, нарешті, починає злазити. Незграбно. Напружено. Смикається то в один, то в інший бік, намагаючись не завалитися і водночас не виглядати надто вразливою. Але... ну, процес далекий від безконтактного. Її коліно ковзає по моєму стегну, долоня випадково впирається в груди, стегна — по інерції — ковзають по моїх.

Я стискаю зуби й злегка кашляю:

— Якщо це твоя стратегія вибачення — мушу визнати, працює. Повільно, але впевнено, — бурмочу з іронією.

— Де Тарас?! — нарешті дівчина зводиться на ноги й швидко пригладжує футболку. Її рухи метушливі, нервові.

— Поїхав додому, — я теж підводжуюсь, обтрушую сорочку. — А я — Макс. Твій майбутній чоловік. Радий знайомству, — простягаю їй руку.

Вона завмирає посеред кімнати, дивиться на мене з недовірою.

— Ні… — шепоче й хитає головою. Очі миттєво наповнюються слізьми.

За мить вона вже плаче. Тихо, але щиро. Сльози повільно скочуються по щоках, руки безсилі, опускаються вздовж тіла. Вся її постава ніби осідає — наче щось у ній провалюється під вагою цієї миті.

Я роздратовано зітхаю й нервово проводжу долонею по волоссю.

— Чорт забирай… — бурмочу. — Не знаю, що ти собі уявляєш, але точно не це я замовляв.

Роблю крок назад, намагаючись зібратися з думками.

— Мені обіцяли професіоналку. Людину, яка знає, куди їде і навіщо, — кидаю різко, вказуючи на неї. — А не тебе — емоційне торнадо, яке за годину з’їдає мій тижневий запас солодкого і рюмсає посеред вітальні, наче я її в підвалі на ланцюг посадив.

— Я не повія! — кричить вона крізь сльози. Її голос хрипкий, зірваний. — І не дівчина з ескорту!

Я завмираю. Вона говорить це занадто переконано. Занадто щиро.

І тепер я вже сам не впевнений, що відбувається.

Тарас, схоже, не помилився: ця дівчина поняття не має, куди потрапила.

— Слухай, — кажу вже спокійніше, — просто почекай тут. Дай мені кілька хвилин. Зараз усе поясню.

Я піднімаюся в кабінет, дістаю потрібну папку і швидко повертаюся вниз.

— Ось, — кажу, простягаючи їй товстий файл. — Тут твій договір. Два примірники — англійською і українською. І, до речі, твої фото також.

Вона обережно бере папку, сідає на край дивана й розгортає документи. 

Минає кілька хвилин у повній тиші.