Розділ 3. МАКС

«Я привіз твою майбутню дружину!» — надходить повідомлення від Тараса.

Він очолює мою службу безпеки. Погодився на роль няньки для дівчини, з якою я уклав угоду, лише після довгих умовлянь — і з неабиякою дозою скепсису. Сьогодні я не зміг зустріти її сам: у мене важлива нарада в «Зернятку».

Відриваюся від доповіді Івана — мого двоюрідного брата, генерального директора родинного ресторанного холдингу — і швидко відповідаю на повідомлення.

За дві години буду вдома. Постарайся до того часу не закохати її в себе — ще, чого доброго, передумає виходити за мене, навіть якщо це й несправжнє одруження.

Відповідь від Тараса прилітає миттєво:

Вона й так не хоче за тебе заміж. Не знаю, з ким ти там що підписував, але ця дівчина, здається, взагалі не в курсі твоїх весільних планів. А ще — купи собі нове відерце морозива з кленовим сиропом. Бо я віддав їй те, що було в тебе в холодильнику, і вона його майже доїла. Худа — хоч ниткою перев’яжи, а морозиво лопає так, ніби тренується до олімпіади з поїдання десертів. Готуйся: у тебе вдома буде серйозна суперниця за солодке.

Я напружуюсь, геть нічого не розуміючи. Ми ж усе узгодили з агенцією, де вона працює. Я наперед оплатив послуги. На угоді стоїть її підпис. То що це ще за «не хочу заміж»?

— «Зернятку» потрібно вийти на нові ніші й запропонувати ринку не просто мережу ресторанів із сімейними цінностями, — енергійно говорить Іван, — а справді новий досвід. Такий, щоб люди поверталися до нас не один раз, а знову і знову.

Я скучила за тобою. Заїдеш?

Приходить мені повідомлення від Хлої, і я знову відволікаюсь, щоб відповісти:

Ні. Сьогодні приїхала моя несправжня наречена, тож найближчим часом нам краще не бачитися. 

Відправляю.

— Максе, може ти нарешті відірвешся від телефону і долучишся до роботи? Це ж тебе теж стосується, — зауважує дядько Матвій, наче моя присутність і пильне слухання промови його сина якось магічно покращить справи “Зернятка”.

Ще пів року тому я пропонував поетапний план оновлення нашої мережі ресторанів і попереджав: фінансові показники невпинно падають. Але мене тоді ніхто не почув. Мій план назвали нереалістичним, а керівництво дідової компанії передали Іванкові. Бо він, бач, “подорослішав”: має дружину, диплом з Оксфорду — і, відповідно, виглядає значно переконливішим кандидатом на посаду генерального директора, ніж я.

Правда в тому, що в родинний бізнес мене втягнули фактично силоміць. Я не заздрю Іванкові — хоча й не завжди погоджуюся з його рішеннями. Дід виділив мені капітал на запуск власної справи, але ми письмово домовились: я не маю права кинути “Зернятко” і зобов’язуюсь приділяти час і сімейній компанії, і своєму бізнесу. А ще — я маю одружитися до тридцяти.

Я й не був проти. Раніше.

Але її більше немає. І по-справжньому я вже ніколи не одружусь. Та це не означає, що я у безвиході.

Рішення є.

Я звернувся до спеціалізованої агенції, яка надає легальні послуги з організації особистого життя — офіційні, але з гарантією повної приватності. Це не ескорт. Усе — добровільно, без порушення закону. Гадаю, витримати рік у шлюбі — цілком посильне для мене завдання.

— Іванко говорить слушно. Але щоб усе це реалізувати, спершу треба вивчити конкурентів — подивитися, як у них працює бізнес, і лише потім створювати своє, — коментую доповідь брата.

— Тоді візьмися за розвідку конкурентів, — пропонує Іван. — За місяць підготуєш звіт із їхніми сильними та слабкими сторонами. Все, що буде корисним, адаптуємо для “Зернятка”.

— Максе, ти серйозно проміняєш мене на цю свою… ким вона б там не була?

Хлоя знову пише.

Я дратуюсь. Ну скільки вже можна? Ми обговорювали це з нею мільйон разів.

Мій дід емігрував з України до Канади й до сьогодні помішаний на “національній однорідності” родини. Для всіх чоловіків на прізвище Мельник є негласне правило: одружуватись тільки з українками. А Хлоя — поза цією бульбашкою. З канадсько-норвезьким корінням вона мені не підходить за родинними стандартами.

Їй, звісно, не сподобалась ідея з моєю несправжньою нареченою. Я її розумію. Кому б таке сподобалось? Але якщо постане вибір — Хлоя чи виконання дідових настанов — я оберу друге. Бо, по-перше, я пообіцяв дідові. А по-друге, наші з Хлоєю стосунки — це не те, що я назвав би незамінним.

Нам справді добре разом. Але це не кохання. Я більше не женуся за цим почуттям. Навпаки — не хочу мати з ним нічого спільного.

Якщо тобі складно прийняти, що найближчий рік у мене буде офіційна дружина — краще одразу все припинити. Я свого рішення не зміню.

Відправляю повідомлення Хлої. І відразу перемикаюся на Івана:

— Ти, як завжди, залишаєш чорнову роботу мені. А сам, певно, й не буваєш у ресторанах середнього сегмента — таких як “Зернятко”. До речі, коли ти востаннє обідав в одному з наших закладів?

— До чого тут це? — втручається дядько Матвій.

Він, як завжди, миттєво стає на захист Іванка — наче я справді намагаюся відібрати в його сина крісло генерального директора. Хоча міг би. Бо маю на нього таке саме право, як і він.

Дядько Матвій і мій батько — близнюки. Але жоден із них так і не очолив “Зернятко”. Дід Остап усе життя тримав кермо у своїх руках: контролював кожне фінансове вкладення, кожну закупівлю, кожну нову ідею. Здавалося, він і не думав відступати. Його хватці й сталевим нервам міг би позаздрити будь-хто на ринку.

Та пів року тому стався інфаркт — і все змінилося. Тоді дід раптово запропонував передати компанію одному з онуків. Обрали Іванка. Я не заперечував: мені вистачає мого бізнесу, де я сам собі бос. Влада ніколи не була моєю ціллю.

Але це ще не означає, що я не бачу, коли справи йдуть не туди.

— Загалом, Макс має рацію, — нарешті втручається мій батько. Спокійно, але твердо. — Щоб пропонувати зміни для “Зернятка”, потрібно розуміти, що саме варто змінювати. А для цього не завадило б частіше бувати у наших закладах. Але не як власники — а як звичайні відвідувачі.