Розділ 2. СТЕФАНІЯ

Я виходжу з аеропорту Торонто Пірсон.

Усе, що було — залишається там, де й мало залишитись: у минулому.

Це літо я присвячую собі. І Сашці. І життю без стресу.

Просто хочу знову відчути себе живою, перезавантажитися — і повернутись у Київ за місяць уже іншою.

Спокійнішою. Ціліснішою. Щасливішою.

Я зупиняюся біля виходу, тримаючи валізу за ручку. Повз проходять люди — швидко, зосереджено, з навушниками у вухах. Усі кудись поспішають. А я — стою. Трохи розгублено. І вдивляюся в обличчя — шукаю знайому постать.

Минає п’ять хвилин. Потім десять. П’ятнадцять.

Сашки нема.

Я дістаю телефон, натискаю її контакт. Після кількох гудків чую сухий голос оператора:

— The number you are trying to reach is currently unavailable.

Притискаю мобільний до грудей, ніби це здатне хоч трохи зняти тривогу. Подруга ніколи не запізнюється. А якщо й запізнюється — завжди попереджає. Тож мені це не подобається.

Озираюся ще раз, відчуваючи, як тривога повільно обвиває плечі. І саме в цей момент позаду лунає чужий голос:

— Ви — Стефанія Левенець?

Я обертаюся різко. Переді мною — кремезний чоловік у чорній футболці й синіх джинсах, коротко стрижений, зі серйозним, закритим обличчям. Жодної усмішки — лише холодна зосередженість.

— Так, — відповідаю обережно, зі здивуванням. — А ви хто?

І чому він так добре розмовляє українською? — думаю автоматично, з напруженням.

— Тарас, — коротко киває він. — Макс доручив мені забрати вас.

Паніка накочується миттєво й глибоко. Макс? Який ще Макс? Де моя Сашка?

Я гарячково озираюся. Може, вона десь поруч? Запізнилася? Переплутала вихід? Вирішила розіграти мене, а цей дивний тип — просто її знайомий? Це цілком у її стилі. Але навколо — лише потік чужих облич.

Я дістаю телефон. Жодного повідомлення. Жодного дзвінка. Де, чорт забирай, Сашка? Що тут відбувається?

— Давайте, я візьму ваш багаж — і поїхали, — спокійно каже Тарас, тягнучись до моєї валізи.

Ні. Ні, це не схоже на щось безпечне.

— Я нікуди з вами не поїду, — кажу різко й відсмикуюсь, притискаючи валізу до себе.

Між нами повисає напружена тиша.
Я ледве стримуюся, щоб не закричати. Або не дременути кудись — аби тільки подалі від нього. Але куди? Я в чужій країні. Навколо все незнайоме. Я не маю ані найменшого уявлення, куди йти і що робити.

Він дивиться на мене, як на дитину, яка щойно накоїла дурниць — і тепер усе це треба розгрібати йому.

— Стефаніє, Макс мені все розповів. Я знаю про вашу угоду.

— Я не знаю ніякого Макса, — мій голос зривається. — Я чекаю на свою подругу. Ви, певно, переплутали мене з кимось.

Та чоловік лишається спокійним. Мовчки дістає мобільний із кишені джинсів, щось швидко гортає — і простягає мені.

Я кидаю погляд на екран. Моє фото. З університетського випускного. На його телефоні.

Кліпаю. Ще раз. І завмираю, втупившись у зображення, ніби в щось зовсім чуже. Звідки в нього моя фотка? І хто він взагалі такий?

— Стефанія Левенець, правильно? — терпляче перепитує він. 

Я машинально киваю. Але вздовж хребта повільно повзе крижаний холод — ніби щось усередині попереджає: я вляпалась по-справжньому.

Може, варто було прикинутись, що це не я. Та який у цьому сенс, якщо в нього є моє фото?

— Отже, я нічого не плутаю. Тому — ще раз: ходімо. Я відвезу вас до Макса. А далі можете грати в кого завгодно й що завгодно.

Він нахиляється, хапає мою валізу. Я знову відсмикую її, але цього разу він тягне сильніше — валіза зривається з моїх рук, і він уже несе її вперед, не озираючись.

А я стою. Завмерла. В голові — гул.

Що, чорт забирай, відбувається? Хто такий Макс? Що за угода? Це якийсь жарт? Дуже поганий жарт. Чи все набагато гірше?

— Що таке? — озирається він, і в голосі вперше звучить роздратування.

— Я не знаю ніякого Макса! — хитаю головою, а сльози вже котяться по щоках. — Я приїхала до подруги. Вона мала мене зустріти… але я не можу до неї додзвонитися.

Де ти, Сашко? Чому тебе досі нема? Хто цей чоловік і що йому від мене потрібно? Я нічого не розумію. Абсолютно нічого.

Тарас дивиться на мене, насуплено стискаючи щелепу. Мовчить. 

Я ковтаю клубок у горлі й продовжую з надривом:

— Якщо ви збираєтесь віддати мене в сексуальне рабство, продати кудись, забрати паспорт, накачати наркотиками — будь ласка, не робіть цього. Моє життя і так в лайні. Я просто повернусь додому.

Він робить крок уперед. Повільно, обережно, ніби наближається до пораненої тварини, яка може вкусити. Торкається мого плеча — ледь відчутно. 

— Гей… ніхто тебе не чіпатиме, — каже спокійно. — Це все не те, що ти собі надумала. Макс… ну, він не янгол, але він нормальний. Він не скривдить тебе. Навіть якщо ти йому будеш не справжньою дружиною.

Це слово — «дружина» — б’є по мені сильніше, ніж ляпас. 

— Я не знаю ніякого Макса! — повторюю, задихаючись, сльози котяться вже без упину. — І тим більше не планую за нього заміж! Якщо вже одружуватись — то тільки з тим, кого я покохаю!

Руки тремтять, перед очима — суцільна розмитість, я бачу лише силует чоловіка, що стоїть навпроти. 

— То навіщо ти тоді взагалі погодилась на цю угоду? — голос серйозний, але без злості. Швидше — здивування. — Якщо ти не готова навіть прикидатись його дружиною?

Я вражено кліпаю, відступаю на півкроку.

— Я… Що? — слова ледь зриваються з вуст, голос тремтить. — Я нічого не підписувала! Яка ще угода?! Я просто приїхала до подруги. Скільки разів мені ще це казати?

Тарас не одразу відповідає. Лише спостерігає. Щось зважує в голові. Потім повільно зітхає і опускає погляд додолу, ніби намагається зібрати думки.

— Гаразд, — каже нарешті. — Схоже, щось пішло не так. Якщо ти й справді не в курсі… тоді давай домовимось.

Я тривожно напружуюсь, не знаючи, що він має на увазі.