Розділ 1. СТЕФАНІЯ

Два роки потому

Коли після університету я отримала п’ять відмов поспіль на вакансії за спеціальністю, то заповітне «так» від одного з найбільших ресторанних холдингів України здалося мені дивом — вистражданим, заслуженим, майже магічним. Я прийняла його без вагань: з вдячністю й надією, що це — початок чогось по-справжньому великого.

Gastroluxe — один із найгучніших гравців на ринку: десятки ресторанів по всій країні, авторські концепції, яскраві відкриття, гучні імена. Їхній офіс — як із глянцевої обкладинки: мармурові підлоги, прозорі стіни, орхідеї на кожному поверсі. Бейджі з чипами, чашки для води та кави з персональними ініціалами, корпоративи за кордоном. Зовні — втілення стилю, престижу й відчуття, що ти стала частиною чогось виняткового.

Перший рік у Gastroluxe я щиро вірила: це місце — гідне моїх мрій і зусиль. Нарешті я зможу реалізувати те, до чого прагнула всі роки навчання. Мене захоплювала ідея аналізувати ресторанний ринок, розробляти нові формати закладів, вдосконалювати меню й сервіс. У голові роїлися ідеї: pop-up ресторани, локальні гастроініціативи, сезонні тераси.

Але…

Замість аналітики, стратегічних концепцій і командних нарад — я застрягла в ролі особистої помічниці генерального директора. Валерію Борисовичу Проценку — майже сорок. За загальноприйнятими стандартами він — начебто привабливий: дорогі італійські костюми, ідеально вкладене волосся, усмішка з рекламного буклета, але парфуми — надто різкі, терпкі, задушливі. Вони залишаються в повітрі надовго після його появи. Як і осад від спілкування з ним.

Час від часу він дозволяє собі «жарти», після яких хочеться терміново в душ. То обізве «десертом, який шкода подавати без дегустації», то мимохідь покладе долоню нижче лопаток — ледь відчутно, майже невинно, але достатньо, щоб усе всередині стиснулося. А потім ще й підморгне чи усміхнеться з удаваною доброзичливістю: мовляв, «якби ти була до мене трохи ніжнішою, твоя кар’єра летіла б у гору».

Він — сексист. Мерзотник. І я це знаю. Якби не кредит за мою крихітну квартирку, я б уже давно грюкнула дверима.

Я намагалась. Відсилала резюме, проходила співбесіди. Але скрізь — або нижча зарплата, або відверта експлуатація під виглядом «молодої команди ентузіастів». Жодна вакансія не перекривала мої витрати. Тому я залишаюся. Уже два роки варюся в цьому блискучому пеклі — день за днем повторюючи собі, що це лише етап. Тимчасово. Ще трохи. Ще кілька місяців. А потім — я знайду щось гідне.

Збираю документи для підпису й прямую до кабінету Валерія Борисовича. Три легкі удари в двері. Я заходжу, стримано вітаюсь і кладу теку на стіл.

— Потрібен підпис на контракті з Brunello та погодження щодо нової презентації.

Він зиркає на папери, але погляд швидко ковзає до вирізу блузки, далі по лінії талії — і нижче, до стегон. 

 — Ну, з таким виглядом ти могла б самостійно підписувати будь-які контракти. Прямо на собі, — бурмоче з єхидною усмішкою.

Я як завжди ігнорую його вульгарні жарти. 

 — Тут, у цьому пункті, вони просять змінити розділ із логістикою. Я можу пояснити, — нахиляюсь до столу, щоб показати потрібний рядок.

Раптом — різкий ляпас. Прямо по сідницях. Грубий, гучний, принизливий.

Я завмираю. Хвиля сорому й огиди накриває з головою. Розпрямляюсь різко, відсторонююсь — але він уже встає з крісла.

— О, тільки не треба робити такий вигляд, ніби ти нічого не розумієш, — шкіриться він, наближаючись.

Я інстинктивно відходжу назад, та він скорочує відстань, затискаючи мене між собою й краєм столу.

— Валерію Борисовичу, — кажу, зусиллям утримуючи рівний тон, — я не зацікавлена в подібному… форматі стосунків.

Він сміється — тихо, знущально, без крихти поваги.

— У форматі? Стосунків? — передражнює. — Та хто ж тобі їх пропонує.

Його рука опускається мені на стегно — впевнено, грубо. Він нахиляється ближче, так близько, що я заплющую очі: від страху, від відрази, від безпорадності. Це вперше він дозволяє собі зайти так далеко. І я знаю — якщо зараз нічого не зроблю, далі буде ще гірше.

— Відійдіть від мене, — кажу. Тепер у голосі — паніка.

Але він не відступає, як хижак, що відчув слабину.

І тоді я дію.

Усе стискається всередині — гнів, сором, відчай. Я зриваюся, наче розірвана струна, і б’ю його щосили — відкритою долонею, просто по обличчю. Гучно, різко. Він не встигає отямитись — як наступний удар іде коліном у пах.

Він згинається навпіл, хапаючись за пах, сипле лайкою і погрозами крізь стиснуті зуби.

— Ти пошкодуєш про це…

— Я звільняюся, — кажу крізь сльози. Голос рве горло, але звучить чітко, рішуче.

Вибігаю з кабінету, залишивши за спиною те, що колись було моєю мрією.

Плачу в метро. Не соромлюсь. Обличчя опускаю вниз, прикриваю волоссям. В грудях — порожнеча й полегшення водночас. Люди навколо зиркають — швидко, байдуже, як уміють тільки у великих містах.

Доїжджаю до станції, виходжу, підіймаюсь сходами, йду знайомим маршрутом. Ключ клацає в замку… Зачиняю двері, знімаю туфлі, акуратно ставлю сумку на полицю. Пальці ще трохи тремтять, але рухи — звичні, автоматичні. Знімаю піджак, розстібаю перший ґудзик на блузці — і просто опускаюсь на підлогу біля вхідних дверей.

Сиджу, притиснувши коліна до грудей. Плакати вже не можу. І думати — теж. Лише дихаю — повільно, обережно, наче щоб не зламатися остаточно. Мені болісно не вистачає Сашиних обіймів. Її легкого цинізму, прямоти, вміння здути пил з моїх емоційних тріщин — і сказати, що все буде.

Вона, як поїхала у свій навколосвітній круїз після випуску з університету, так і не повернулась. Контракт закінчився давно, але додому Сашку не тягне. Спершу був Лос-Анджелес, потім Нью-Йорк, Оттава. А кілька місяців тому вона переїхала в Торонто.

Тягнуся до мобільного. Пишу коротко:

Сашо, коли матимеш хвилинку — подзвони, будь ласка. Дуже треба почути тебе.