ПРОЛОГ. СТЕФАНІЯ

Я виростала в тиші, знайомій лише дитині без дому — тиші, що вночі стискала груди, а вдень ховалась за розкладом, дисципліною і показною байдужістю. Якби поруч не було Саші — я, мабуть, не витримала б.

Вона відмовилась від можливості жити в родині, яка була готова прийняти її, тільки щоб не залишати мене одну в дитячому будинку. Коли ті люди сказали, що можуть забрати лише її — Саша навіть не вагалася. Вона обрала мене. Це не було геройство. Це була любов. Тиха, без страху, без сумнівів. Така, якої мені не дало життя, але яку подарувала вона.

Ми тримаємося разом із п’яти років. Тоді ще не знали, що світ буває жорстоким, але вже вміли бути всім одна для одної. Світ справді хитався, падав — але ми вистояли.

Тож коли мені кажуть, що жіночої дружби не існує, я лише усміхаюсь. Бо знаю: вона є. Я її маю. Найсправжнішу.

****

У нашій гуртожитській кімнаті — святковий безлад. Галасливий, блискучий, випускний. На ліжках і стільцях — розкидані сукні, серветки, коробочки з тінями й пудрою, сережки без пари, помади для губ у всіх відтінках веселки й ще купа дрібниць, які неодмінно стануть «дуже потрібними» за п’ять хвилин. Дзижчать фени, хтось волає з ванної:

 — Ти не бачила мої шпильки?!

І цей хаос — саме той, що колись ми згадуватимемо з теплом. Точніше, я точно згадуватиму. А от Саша — навряд. Вона з тих, хто легко відпускає…

Ми готуємося до вручення дипломів — сьогодні прощальна церемонія для магістрів готельно-ресторанного бізнесу.

Я закінчила з відзнакою. Стала найкращою студенткою курсу. Мені навіть доручили промову від імені всього потоку. Велика честь, кажуть. А в мене вже другий день тремтять пальці, щойно уявлю себе на сцені. Я боюся виступів до нудоти. Буквально. На відміну від Саші. Подруга на публіці — як риба у воді. Її нічим не збентежиш, ні сценою, ні сотнею пар очей.

Стою перед дзеркалом і прикладаю до себе кремову сукню. Вона м’яко огортає тіло, делікатно підкреслює плечі й талію, пасує до моїх карих очей і каштанового волосся, яке сьогодні ніяк не хоче вкладатися, попри всі мої зусилля.

Я хвилююся. І так, трохи плачу. Гаразд. Не трохи. Я багато плачу. Бо я ще та плакса і нічого не можу з цим вдіяти. Це наче мій власний, трохи дивакуватий спосіб прощатися з чимось важливим. Не з гучними словами — а зі сльозами, що котяться самі собою.

У кожному куточку цієї гуртожитської кімнати — наші спогади. Ранкові посиденьки з кавою на підвіконні, коли світ ще сонно кліпав очима. Нічні розмови про кохання, страхи й мрії. Сушені квіти в книжках, флакончики парфумів, якими ми з Сашею користувалися по черзі. Поради — про хлопців, косметику, життя — іноді безглузді, але завжди щирі. Ми вбирали одна в одну досвід, дорослішали поруч, навчалися не лише на парах, а щодня — просто живучи під одним дахом.

— Червона з декольте чи рожева з розрізом до стегна? — раптово вривається в мою ностальгію Саша, тримаючи в руках одразу дві сукні й зосереджено позираючи в дзеркало.

Я вагаюся. Обидві... ну, дуже відверті. 

 — Гм... може, червона? — відповідаю не надто впевнено.

— Гаразд, червона, — киває вона рішуче. — Хоча я знала це ще зранку. Просто хотіла почути твою думку.

— Обидві пасують, — додаю. — Хоч… вони доволі відкриті.

— Тим краще, — підморгує Саша. — Я на це й розраховувала.

Обравши сукню, вона нарешті береться до макіяжу. Її біляве волосся вже вкладене в м’які хвилі, щипці для завивки ще теплі, покинуті між пудрою і хайлайтером. Вона нахиляється до дзеркала й починає розтушовувати тіні на повіках — швидко й вправно, наче лише цим і займається. 

Я тим часом сиджу навпроти — з розпущеним каштановим волоссям і розгубленим виразом обличчя. Чекаю, коли подруга закінчить свій макіяж і допоможе мені. У Саші це завжди виходить красиво й легко, краще ніж в мене. 

Вона ще раз підправляє собі стрілки, фіксує зачіску, кидає задоволений погляд у дзеркало — і нарешті відкладає пензлик.

— Твоя черга, — каже з хитрою усмішкою.

Саша м’яко підсуває мене ближче до дзеркала, прибирає пасмо волосся з мого обличчя й зосереджено береться до справи. Спершу — легкий тон, щоб приховати сліди недоспаних ночей і хвилювання. Потім — кілька акуратних рухів пензля, і на щоках з’являється ледь помітний рум’янець.

— Заплющ очі, — каже вона тихо, наносячи мені тіні.  — А тепер дивись вгору. Не кліпай… А тепер — кліпни, — додає, фарбуючи вії тушшю.

Я слухняно виконую все, як каже Саша. Вона завершує мейк блиском на губах — лише натяк на колір, нічого зайвого. Погляд тепер глибший, вії виразніші, а на обличчі — тепле світло, мов дотик сонця.

— Ну от, — каже, відступивши на крок і критично оглянувши результат. — Ідеально. Ніжно, але з характером.

Ми перезираємося в дзеркалі. Я киваю. Ми готові.

Цокаючи підборами по плитці коридору, ми спускаємося вниз і вирушаємо на вручення дипломів. Повітря наповнене передчуттям, навколо — знайомі обличчя з останніх кількох років нашого життя. Святкова зала мерехтить стрічками, квітами й світлом телефонних екранів. Фото з одногрупниками — обійми, селфі, відео для сторіс… 

Далі — святкування в ресторані. З келихами вина в руках, з розкутою мовою і фразами “завжди на зв’язку”, хоча всі розуміють: це як пощастить. А після півночі ми з Сашкою нишком зникаємо з ресторану. Виходимо вдвох — босоніж, туфлі стискаємо в руках. Вулиці порожніють, місто видихає. Ми йдемо без маршруту, просто вперед, ніби хочемо втиснути в себе ще трохи цієї ночі, перед тим як усе зміниться.

— Я прямо завтра почну надсилати резюме, — кажу. — Хочу побудувати кар’єру з нуля. Своїми силами. Без зв’язків, без “вигідних знайомств”. А ще… я хочу справжнього кохання. Одного. Раз і назавжди. Коли зустріну свою людину — відразу відчую, що це саме він.

Саша фиркає й хитає головою:

— Боже, Стефанія, ти така дурненька. Моя наймиліша, найщиріша дурненька! — голосно сміється. — А я хочу грошей. Багато! Хочу побачити світ, наїстися справжніх суші десь у Токіо, сфоткатись на яхті в Греції, переночувати в п’ятизіркових готелях у Дубаї, США, Бразилії… І просто жити собі в задоволення.