6.4

В кімнату я не увійшла — увірвалася. Влетіла, наче за мною гналася зграя величезних, смертоносних вовків, яким дуже хотілося відгризти від мене ласий шматочок. І ледь зачинивши за собою двері, я притулилась чолом до холодного дерева, з якого вони були виготовлені і шумно втягнула носом повітря.

Клод, паскуда, не залишить мене в спокої. Це я чудово розуміла після сьогоднішнього сніданку. Якщо зранку в мене ще залишались сумніви, чи захоче він одружитись на мені, чи викине з палацу, як набридле кошеня, то тепер я знала — він продовжить. Продовжить гратися, продовжить зваблювати, бо для нього Мелісандра лише здобич. Жадана строптива здобич, яку він хоче приборкати. Він, як ті вовки, які просто хочуть поласувати смачненьким м’ясцем. Клод — хижак. І цього достатньо, щоб розуміти, що я вляпалась.

— Ну як пройшло? — голос Орлани вирвав мене з роздумів і змусив обернутися. 

— Як я вже казала раніше, — крізь зуби цідила сердиті слова, — ваш Клод — свиня і мерзотник. Він навмисне влаштував цю виставу, певна. Бо бачте, цікаво йому!

Жіночка–привид знову обурено надула свої прозорі зморшкуваті губи. Не подобалося їй, що “хорошого і гідного” хлопчика так називали. А я не могла назвати його інакше. Не могла, бо розуміла — почну погоджуватись, що він цікавий і все, вважай пропала. І так вже ледь трималася.

— Я запитувала за те стерво, — проігнорувала мій випад Орлана, цмакнувши. — Ти сказала Клоду, що вона не справжня його матір?

— Він і сам це чудово знає. Чому ви тільки вирішили, що це не так?

— Як це, знає? — прозора бабця аж трохи в підлогу просочилася від здивування. Мабуть, була б жива — впала б і забила собі дупцю.

Я тільки очі закотила. Отак і вір комусь в цьому світі! Думала, Орлана ж привид, мала б мати необмежений доступ до будь–якої інформації, яка могла б стати гарним помічником. А отримала трохи шалену бабцю, з манією одружити нащадка, дивних застарілих поглядів і не обізнану у важливих питаннях. Отакий подаруночок долі! Гей, там нагорі! Майте хоч краплину совісті, дайте нормального помічника, щоб я не померла раніше назначеного часу! 

Подумала трохи і подумки додала, щоб той час настав десь років у сто п’ятдесят, не раніше. Бо у вищих сил точно мається дурнувате почуття гумору. 

— Отак, знає, — зітхнула роздратовано я і попленталась до туалетного столику. 

Хотілось зняти з себе прикраси. Вони наче припікали шкіру, ніби кричали, що я фальшивка і підробка, що я не маю права носити такі речі. А можливо, то я сама себе накручувала. Врешті решт, брязкальця лише брязкальця. 

— Але ж ти вказала тому стервові на її місце, правда? Ти ж показала, хто з вас кому кланятись має?

— Навряд, — я намагалась не дивитись на розлючене відображення Орлани в дзеркалі, хоч це було майже неможливо. — І нічого на мене так дивитись! Що я повинна була сказати, коли нібіса не знаю про ваш світ? Звідки я знаю, чи мала право тицьнути прийомній матері володаря Темного лісу в її низьке положення, чи ні? 

— Я ж тобі сказала!

— А ще ви сказали, що Клод вважає її матір’ю і не знає, що Корделія лише нянька. Як виявилось, ви в цьому помилились. Могли помилитись і в іншому. 

І поки Орлана намагалась оговтатись від моїх слів, я, дивлячись на себе в дзеркало, розмірковувала, що робити далі. Який до біса бал? Мене там пережують і виплюнуть! Або зжеруть ціляком, щоб і ґудзика чи стрічки на згадку не залишилось. Не допомогли б і навички Мелісандри, відточені до автоматизму, бо я не знала ні законів, ні порядків, ні людей. А без цих знань мені торба!

— Боже, ну чому я? — простогнала, поклавши голову на стільницю і заплющивши очі. – Чому треба було закинути в цей дурний світ саме мене? Чому не іншу? Ну читали ж книгу і інші, напевно, були кандидатки. То чому я? 

— Дівчинко, не починай знову.

— Ой, замовніть шановна Орлано! Це ж не вам випала доля потрапити в чужий світ, в чуже тіло, де навколо одні вороги, а з помічників видали лише бабцю–привида, у якої ані крихти інформації. І яка, чомусь, спить і баче, як оженити на вас свого прапрапра якогось там онука!

Не те, щоб я хотіла завдати їй болю чи образити, але вона справді не могла зрозуміти моїх почуттів. Не вона знаходилась майже у відчаї, бо не знала, як гребти в болоті, коли навіть весла не дали. І хоч характер в мене бойовий, хоч я не збиралась здаватися і планувала врятувати власне життя, зараз мені було погано. 

Ні, не так. Не погано – паскудно! І з кожним днем ситуація ставала дедалі складнішою, а зашморг долі все сильніше затягувався навколо моєї шиї. 

— Звісно, бо я б не впоралася, – раптове зізнання жіночки мене здивувало, але голову я так і не відірвала від стільниці. — Я б забилася десь у куточку і молилася богам, щоб повернули мене додому. Але ж ти інша. Ти — борець, справжній воїн!

— Мило з вашого боку, мене підтримати таким чином, але не допомагає. Воїн, ага, — пирснула жалібно. — Я просто дівчина, яка потрапила в халепу і намагається зберегти життя. Ще б краще було б повернутися в свій світ і у своє тіло, та боюсь, такого дива мені не подарують.

— Як цікаво!

В мене серце зупинилось від страху. Піднявши повільно голову і повернувши її в бік дверей, я побачила там Клода, який вочевидь, чув все, що я сказала.