Глава 13

"Це все заради достатку! Все заради достатку! — заспокоювала себе, нарізаючи круги кімнатою. У квіточки навіть голова запаморочилася від того, що вона за мною спостерігала. — Лише п'ять років. Нещасні п'ять років! Промайнуть, навіть не встигну оком зморгнути!"

— Та яке в біса не встигну? — підвела руки до стелі. — Я ж знуджуся там і зачахну. В тому університеті! Мене технікум виводив, а тут…

Мабуть, Квіточка, теж так вважала, бо дуже голосно пискнула. 

Ніч пройшла жахливо. Моє обурення не мало меж. Але хіба ж я могла відмовитися від цього прекрасного дому?

Так розхвилювалася, що довелося йти заспокоюватися бутербродами. На щастя, Марка там не зустріла, бо точно виплеснула б всю свою роздратованість на нього.

Наступний день був насиченим. Одразу ж після сніданку приїхав Влад і ми з ним пів дня провели перед комп'ютером, складаючи план весілля та вирішуючи купу дрібних, але важливих питань. Завдяки цьому хлопцеві я мала передчуття прекрасного свята. Так хотілося чим скоріш одягти прекрасну сукню й по-справжньому назватися нареченою. Трохи сумувала через те, що виходила заміж без кохання, але з іншого боку воно приносить лише одні нещастя. Хіба не так?

Розпрощавшись з Владом, пішла до тепленького каміна, де мирно потріскували дрова. Пила солодкий чай, читала книгу, намагаючись не думати про кляте навчання, яке навіщось знов пригадала. Насолоджувалася самотністю та відпочинком.

Аж поки не принесло Марка.

Я на нього не дивилася, лише краєм ока помітила, як сів у крісло. Нібито продовжувала читати, тільки чогось не розуміла слів.

— Вибач, — сказав він після хвилинної мовчанки, — я вчинив підло. І дякую, що не розповіла дідусеві.

Для більш драматичного ефекту, ну і заодно, щоб полоскотати нерви хлопця, я трохи помовчала, а потім коротко відповіла, не відриваючись від книги:

— Вибачаю.

Він ще трохи посидів, важко зітхнув і змився. 

Усміхалася задоволено, розуміючи, що досягла бажаного ефекту. Марка гризло сумління і краще після вибачень почуватися він не став.

Поки я втішалася, подумки потираючи руки й вигадуючи нові плани помсти, вхідні двері відчинилися. Першим всередину заскочив холод та дістався моїх оголених ніг. І тільки потім в дім зайшла невисока худа жінка з темним волоссям. На вид їй було років сорок, а чорне коротке пальто й такого ж кольору джинси підкреслювали гарну фігуру. 

Дивилася на неї й було таке відчуття, ніби я вже її десь бачила.

— Привіт! — усміхнулася вона мені, роззуваючись. — Ти, мабуть, Таня?

— Так, це я, — розгублено кивнула, спостерігаючи, як вона скидала своє пальто та вішала його у шафу, яка стояла поряд з входом. — А ви…?

— Марта.

Марта. Десь я вже чула це ім'я. Але де?

— Привіт! — несподівано з'явився Марк й пішов до жінки. — Я скучив.

Він точно радів її появі. Поцілував ніжно у щоку, яку Марта підставила, затримав жінку в своїх міцних обіймах. А от мені стало неприємно. Взяла в руки чай, що майже схолов, затулила незадоволене обличчя чашкою. Обіймався тут у мене на очах! Розізлилася на рівному місці! Внука на старших потягло чи що? Мабуть, ця жінка просто багата і він з нею заради грошей! Бо ж дід своїх не дає! От же ж каза…. кгм… пройдисвіт! 

— Мамо, ти вже познайомилася з Таньою? 

Я мало чаєм не захлинулася! Мама? Це його мама? 

Чи то я так в людях розбиралася, чи ця родина якась містична, що всі так молодо виглядали?

— Так, познайомилася вже. 

Жінка була набагато нижчою за Марка, обіймала його за талію й дивилася на мене зацікавленим поглядом. Тоді я й згадала, де її бачила. В альбомі, який показував мені дід. 

Я трохи розхвилювалася, бо не знала, як ця жінка мене сприйме. Одне діло воювати проти одного хитрого та дратівливого внука, а зовсім інше – невістка. Доросла жінка, яка має розумітися в людях. І до того всього може виявитися ще тією зміюкою.

Тому мій мозок миттєво зреагував, натягуючи посмішку до вух.

— А Ярослав Степанович про вас розповідав! —  підійшла до Марка з мамою і потисла руку жінки. — Надзвичайно приємно з вами познайомитися. У вас прекрасний син. Такий хороший, гарний та вихований.

Глипнула на Марка, який від здивування навіть брову вгору підвів. Так хотілося скривити йому мармизу, але ж не могла я осоромитись перед його мамою!

— Дякую, — запишалася вона, — і, прошу, давай на "ти"! 

В її очах читався явний захват і це означало, що я таки змогла справити хороше враження. Ну звісно, як ще догодити жінці, як не похвалити її "прекрасного" сина!

Ми пили чай у вітальні, розмовляли та ділилися своїми переживаннями з приводу майбутнього весілля. Марта була в захваті від нього й згодилася допомогти у виборі сукні, за що я їй дуже чемно подякувала. А от Марк не приховував свого невдоволення, скептично дивився на мене, розвалившись на дивані біля матері, й раз по раз закочував очі. 

Незабаром до нас приєднався ще й Ярослав Степанович з доглядальницею і ми вже такою великою, дружньою компанією обговорювали наше з дідом весілля. Крім, Марчика, звісно. Той, похнюплений, сидів на пуфику навпроти мене. Зиркала на нього переможно час від часу, аби побісити, а у відповідь хлопець кусався поглядом. 

Я навіть не помітила, як в дім знову гості зайшли. Цього разу це були двоє солідних чоловіків, таких ділових, що аж нудно. В костюмах, з дипломатами. Супроводжував їх Геннадій, начальник охорони. 

— Вибачте, що трохи спізнилися, — сказав один з них, високий, бородатий та в окулярах, — потрапили у затор.

 — Добридень усім! — діловито привітався інший, трохи нижчий, але молодший.

— Добрий день! — дід уже йшов до гостей, аби потиснути їм руки. — Нічого, нам не горить, я ще поки живий.

Мабуть, Ярослав Степанович так своєрідно жартував, але, здається, всі це пропустили мимо вух.

— А от ми поспішаємо, — мовив бородатий, — тому попросив би одразу перейти до справ.