Глава 12

Хлопець одразу ж спинився на порозі, здивовано мене розглядаючи. 

— Привіт… Що трапилося? Виглядаєш, ніби…

— Ніби ревіла годину, — перебила його, ховаючи погляд. — Сам не кращий! Як після м'ясорубки.

Марк і справді мав дещо пом'ятий вигляд. Але я перебільшувала. В нього всього лиш скуйовдилося волосся й футболка пом'ялася. А ще на вилиці була чи то подряпина, чи свіжий синець… Невже він з кимось втіху мав? Ця думка так неприємно кольнула, що мені захотілося якомога швидше втекти з кухні, аби не бачити його. Але Марк вчасно заговорив, йдучи до холодильника:

— Я не знайшов спільної мови з однією неприємною людиною, а в тебе що трапилося? 

Почула, як позаду мене відчинився й зачинився холодильник. Його відвертість збила з пантелику. Я тут збиралася втікати нагору, в свою фортецю, але бажання виговоритися приклеїло мене до стільця.

— А я… я стала об'єктом насмішок… "Одна неприємна людина", як ти сказав, мене образила. Він… Це мій колишній.

Я закрила обличчя руками, згадуючи минуле. Знов полилися сльози.

— Написав про мене в мережі, облив лайном…

Мабуть, я мала жалюгідний вигляд, або плакала надто гучно, бо раптом відчула на своїх плечах його теплі руки. Марк сів на стілець поряд, і притулив мене, заплакану, до себе.

— Знаєш, як дідусь завжди каже? Труднощі нам дані, аби ставати сильнішими. Після них ми обов'язково ростемо.

— Гарно каже, — схлипнула, потроху заспокоюючись. 

У Марка на грудях було так добре, спокійно. Якби моя воля, я б не відлипала від нього ніколи.

Ми сиділи так деякий час, мовчали. Я слухала, як гарно б'ється його серце. Так спокійно, розмірено. Мабуть, варто було б вже відсунутися, але несподівано в голові пробігла думка, що в нього там під чорною футболкою м'язи. І, здавалося, пружні. Хочамоя щока дискомфорту ніякого не відчувала, було дуже навіть приємно. Зовсім обережно та тихо я вийняла руку з кишені халата й провела пальцями від грудей хлопця до поясу штанів, на який наштовхнулася під тонкою тканиною футболки. Його серце одразу ж забилося частіше. Я усвідомила, який це вигляд мало зі сторони, й сама розхвилювалася. 

В душі знову стало зароджуватися оте відчуття, яке уникала. І я навіть була готова поступитися, але Марк несподівано забрав свої руки від мене та відсунувся.

— Вибач, — прошепотіла, ховаючи погляд. Було соромно за свою нестриманість. Мабуть, він тепер думатиме про мене бозна-що! — Піду спати!

Встала та швидко покрокувала до виходу, але спинилася напівдорозі, маючи намір подякувати за те, що вислухав та заспокоїв.

Обернулася і, клянуся, помітила, як він дивився на мої ноги, але дуже швидко погляд опинився на моєму обличчі! Очі хлопця ніби горіли. 

— Дякую! — кивнула й прудко пішла далі, лише сподіваючись, що Марк більше не витріщатиметься. Або ж… навпаки… 

Прийшла у свою кімнату, загорнулася в ковдру, занурюючись у думки. І що зі мною творилося? Сама себе не розуміла. То дратував той Марк аж до скреготу зубів, хотілося його прибити, то сама хотіла до нього доторкнутися… І нащо він лише взявся мене обіймати? Ще й так міцно, приємно, ніби збирався вберегти від усього світу! А я що? Я взяла й дозволила йому це робити! При живому то нареченому! Тьфу! Тьфу! Тьфу! Хай живе собі на здоров'я, я зла йому не бажаю!

— Ех… Якби ж Марк був надійним, — сказала тихо Квіточці, яка мирно спала. — А так хто його зна, що за тип…

Роздумувала над цим всім ще довго, заснула пізно й бачила уві сні руки Марка. Міцні, але водночас ніжні й теплі. Обіймали мене, голубили. Таких приємних снів я давно не бачила. Шкода, що триклятий будильник задзвонив у найцікавіший момент! Бо так і не встиг мене Марк поцілувати…

Планів, окрім чим себе зайняти, у мене не було. Тож після сніданку я знову гралася у дворі з Лізою. Цього разу обійшлося без кошенят, що замерзають. Лише я, собака та гумовий м'ячик, який вона так обожнювала. 

Коли ми бігали в дальньому кутку, у двір заїхав автомобіль. Я провела його поглядом, подивилася як звідти вийшло двоє молодиків, височенних, по-діловому вбраних. Обличчя роздивитися не могла, було надто далеко. А коли вони заховалися за вхідними дверима, взагалі про них забула. 

Через кілька хвилин з будинку вилетів Марк. Швидкою ходою він застрибнув у авто та газонув так, що аж шини засвистіли. Мабуть, це були саме ті "абсолютно чужі люди", через яких дід з внуком посварилися. 

Награвшись із собакою, ми повернулися в дім й вмостилися біля теплесенького каміна. Ліза відпочивала, Квіточка гралася клубочком, а я видаляла всі свої профілі зі соцмереж. Перед тим написала Ірці, що нема в мене сил більше бачити ті знущання, адже за ніч назбиралося ще більше глузливих коментарів. Вирішила, що якщо не бачитиму того бруду, то для мене він і не існуватиме.

Коли з другого поверху почулися чоловічі голоси, я навіть уваги на них не звернула. Далі сиділа собі й шукала, як позбутися профілю у Фейсбуці. Аж коли до вітальні зайшли гості, тоді й опам'яталася. Окинула їх байдужим поглядом й повернулася до свого заняття. За секунду до мене все ж дійшло, що оті руки в татуюваннях я вже десь бачила… А ще за секунду навіть згадала, де я їх бачила! 

На весіллі! На тому самому весіллі, де познайомилася з дідом!

Підвела перелякані очі на двох чоловіків. Вони теж дивилися на мене. Той, що в татуюваннях, швидше за все й не впізнав. А от інший… Його важкий погляд прибив мене до дивана.

— Привіт! — сказав він. 

— Привіт… — відповіла, забувши як рухатися.

Одразу ж за чоловіками вийшов дід. Мені аж недобре стало. 

— Думаю, не має сенсу вас знайомити, — мовив Ярослав Степанович, усміхаючись мені по-доброму. — Тетяночка тепер моя наречена.

Я почувалася так незручно, що, здавалося, навіть п'ятки почервоніли. Мені ще ніколи соромно так не було.

— Несподівано, — підвів брови татуйований. 

Інший здивувався не менше, але нарешті порадував мене тим, що перевів погляд на діда.

— Що ж, вітаємо вас, це дійсно круто. Ми б залюбки залишилися, але нам пора.