Розділ 48. Вільям

Світ навколо мене вибухає хаосом, криками та запеклим брязкотом зброї, але я бачу лише її. Кетрін осідає в моїх руках, раптово стаючи нестерпно важкою і водночас крихкою, наче порцеляна. Той удар... він призначався мені. Кинджал вбивці, що вислизнув із тіні, зачепив її плече, і я з жахом дивлюся, як по тканині її сукні, в місці розриву, розповзається темна, липка і майже чорна пляма — отрута, підступна й швидка.

— Кетрін! — мій голос зривається на хрипкий сопіт.

Я підхоплюю її на руки, притискаючи до своїх грудей так сильно, ніби можу власним теплом, самим своїм існуванням витіснути цей смертельний холод, що починає розливатися по її тілу.

— Дивись на мене! Не заплющуй очей, чуєш? Тільки не зараз, Кетрін! Дивись на мене!

Вона не втрачає свідомості, її зіниці розширені від шоку, а обличчя спотворюється від нестерпного болю. Вона судомно хапає ротом повітря, наче воно перетворилося на скло, а її тонкі пальці впиваються в мій лікоть, шукаючи опору. Кожен її короткий, рваний подих віддається болем у моїх власних легенях. Я відчуваю такий тваринний, первісний жах, якого не знав ніколи раніше, навіть під час найтемніших лісових засідок чи кривавих сутичок. Страх втратити її зараз, коли правда нарешті випливла на поверхню, випалює в мені все інше.

— Тримайся, благаю... — шепочу я їй у саме вухо, не звертаючи уваги на те, як навколо нас гвардійці в’яжуть вцілілих заколотників і змивають кров із мармуру.

— Придворного цілителя! Негайно! — гримить над головою владний голос батька.

Король стоїть зовсім поруч, важко спираючись на свій меч, його груди здіймаються від важкого дихання. Погляд батька — розгублений, приголомшений і гострий водночас — прикутий до дівчини в моїх руках. Вже за хвилину, яка здалася мені вічністю, до кабінету вривається старий магістр медицини в супроводі помічників. Він не ставить зайвих запитань — професійний погляд миттєво фіксує колір крові та стан рани. Цілитель починає діяти негайно: його губи шепочуть швидкі заклинання, а руки прикладають до плеча Кетрін димлячі трави та кристали, що витягують чорноту прямо з її вен.

Поки маг рятує її життя, батько робить крок до мене. Його тінь лягає на нас обох.

— Що це все означає, Вільяме? — голос короля звучить низько, вібруючи небезпекою. — Хто ця дівчина насправді? Чому вона володіє силою, якої не бачили в цьому королівстві десятиліттями? 

Я піднімаю голову, зустрічаючи погляд батька. Більше немає сенсу ховатися. Більше немає сенсу вигадувати нові маски. Кетрін лежить на кушетці, куди її перенесли помічники цілителя; дія отрути зупинена, і її дихання нарешті стає рівнішим, хоча вона все ще бліда як привид.

— Це не Шарлотта, батьку, — кажу я прямо, міцно тримаючи її за руку, відчуваючи, як до її пальців повертається тепло. — Її звати Кетрін. Вона — донька де Лоуренсів, що сьогодні втекли з Кам’яного мішка. Вона прийшла в цей палац під чужим ім’ям, щоб врятувати свою сім’ю від голоду, боргів і безкарних залякувань Чензлі.

Батько хмуриться, збираючись перебити мене гнівним зауваженням про обман, але я не даю йому вставити ні слова.

— Її дар — це не прокляття і не чорна магія. Це спадок роду, який ми помилково вважали ворожим. Вона бачить те, що приховано від очей смертних. Вона врятувала мене не лише сьогодні, але й робила це раніше, вона розкрила змову Річарда, і вона врятувала нас обох, попередивши про пастку. І я скажу тобі прямо, як син і як твій спадкоємець: я не просто поручився за неї. Я збираюся взяти її за дружину. Мені байдуже на титули, на старі папери й придворні правила. Без цієї жінки цей трон не вартий для мене жодної краплі крові.

Король мовчить, його обличчя перетворюється на непроникну гранітну маску. Погляд його важкий, він обдумує кожне моє слово. В цей час Кетрін починає ворушитися. Вона розплющує очі — каламутні від болю, але в них знову з'являється те саме світло. Саме цієї миті двері кабінету знову розчиняються, і входить начальник прикордонної варти, весь у пилу та дорожній багнюці.

— Ваша Величносте! — він схиляється в глибокому поклоні. — У нас термінові новини. Де Лоуренсів, тих самих втікачів із темниці, щойно схопили на кордоні. Вони намагалися перетнути межу. Що накажете з ними робити? Стратити на місці за зраду чи негайно везти до столиці під конвоєм?

Я відчуваю, як рука Кетрін у моїй долоні здригається. Незважаючи на жахливу слабкість і біль, що пронизує плече, вона сповзає з кушетки. Хитаючись, ледь тримаючись на ногах, вона робить крок до короля і падає на коліна прямо перед ним на холодний мармур.

— Благаю... Ваша Величносте... — її голос ледь чутний, він тремтить, але в ньому відчувається залізна воля. — Помилуйте їх. Мої батьки не вороги вам. Вони ніколи не бажали зла короні. 

Молю вас…

Я стаю поруч із нею, кладучи долоню їй на плече, передаючи свою впевненість.

— Батьку, послухай мене, — мій голос звучить твердо, відлунюючи від високих стель кабінету. — Їхня сила — це не загроза стабільності. Провидці завжди служили королям, попереджали про біди, допомагали в ухваленні важливих рішень. Це нагорода, а не прокляття. Якщо вони будуть тут, їхній дар слугуватиме королівству. Кетрін щойно довела свою беззаперечну відданість... вона довела її власною кров’ю. Хіба її вчинок не вартий твого королівського милосердя?

Король довго і мовчки дивиться на нас — на свого єдиного сина, який вперше так відкрито готовий воювати з усім світом заради жінки, і на Кетрін, яка, ризикуючи всім, врятувала йому життя. Його рука повільно опускається на руків’я меча, і він з тихим шелестом вкладає сталь у піхви.

— Ти врятувала майбутнє цього королівства, — нарешті каже він, дивлячись прямо в очі Кетрін. — Корона не залишається в боргу перед своїми захисниками, ким би вони не були. Я наказую помилувати твоїх батьків. Їх негайно повернуть до палацу, але пам'ятайте: вони залишаться під твоїм суворим наглядом, Вільяме. Будь-яка помилка, будь-яка тінь підозри — і цей вирок повернеться в силу без права на перегляд.