Глава 9. Кетрін

Я стою в далекому кутку Білої зали, подалі від зацікавлених поглядів придворних, притиснувши праву руку до грудей, ніби намагаюся фізично вгамувати пожежу, що досі вирує під моєю шкірою. Долоня, якої щойно торкнувся принц, пече так, наче я хвилину тому тримала в руках розпечене вугілля. Пульсація в пальцях віддає в саме серце, і кожен удар нагадує про те сліпуче золоте сяйво, що залило залу. Що це було? Звідки в мені, «порожній судині», як називали мене всі маги столиці, взялася така потужна сила, здатна змусити прадавній кристал зайтися золотим криком і ледь не тріснути від напруги?

«Це не я», — гарячково шепочу я про себе, дивлячись на свої пальці, що досі дрібно тремтять, попри всі мої зусилля здаватися спокійною. — «Це не може бути моєю магією. Я — ніхто. Я просто тінь».

Але глибоко всередині, там, де панує крижана логіка виживання, я розумію: кристал Істини не вміє брехати. Він не піддається маніпуляціям. Моя прихована іскра пророчого дару, яку я роками так ретельно придушувала, заковувала в кайдани мовчання і ховала в найтемніші куточки свідомості, раптом зреагувала на магію Вільяма. Це не просто взаємодія двох аутсайдерів — це резонанс крові, прадавній і небезпечний. І тепер я в пастці, про яку навіть не могла помислити, коли погоджувалася на цей авантюрний план. Мій ідеальний сценарій провалу не просто тріснув по швах — він розлетівся на дрібні друзки, поховавши під собою останню надію на тихе і швидке повернення додому до закінчення тижня. Виходу немає. Принаймні, не сьогодні. Якщо я спробую втекти зараз, після такого містичного знамення, мене шукатимуть усі шукачі імперії, а король не заспокоїться, поки не посадить «золоту наречену» в золоту клітку.

Я змушена стояти тут, під розписаними склепіннями, і чекати, поки решта дівчат пройдуть через це повільне магічне катування. Весь цей час я відчуваю на собі погляди, що обпікають не гірше за той клятий кристал. Леді Юліана дивиться на мене так, ніби хоче виколоти мені очі своїм розписаним віялом, її обличчя перетворилося на маску з білил та злості. Елара розгублено кліпає, її нижня губа тремтить, а інші дівчата збилися в купу і шепочуться, кидаючи в мій бік сповнені отрути зауваження, що долітають до мене уривками фраз про «селянське везіння» та «темні чари».

Магічна перевірка триває ще довгу, виснажливу годину. Повітря в залі стає густим від парфумів та озону. Коли останній кристал нарешті згасає, Верховний жрець, чиє обличчя тепер здається ще блідішим, робить урочистий крок вперед і розгортає сувій із золотими печатками. Його голос, підсилений палацовою магією, низьким рокотом розкочується залою, змушуючи всіх замовкнути:

— Леді Марта та леді Софія, ваша кров мовчить. Камінь не відгукнувся на ваш поклик. Карети чекають на вас біля південних воріт палацу. Хай боги супроводжують вас додому, і хай мир буде з вами.

Дівчата виходять із кола, ледь стримуючи сльози привселюдного приниження, їхні плечі зсутулені під вагою ганьби. Решта — вісім «щасливиць», включно зі мною, яка найбільше хоче опинитися в тій кареті, що їде геть — офіційно оголошуються претендентками на роль майбутньої королеви.

— Вітаю вас, леді, — голос Вільяма звучить як удар сталевого батога по мармуру. Він стоїть на узвишші, високий, холодний і такий далекий, і я бачу, як він наполегливо уникає мого погляду, ніби сама присутність моїх очей завдає йому болю. — Ви пройшли перший і найважливіший етап. На честь завершення формування кола наречених, сьогодні ввечері у великій бальній залі відбудеться свято. Це торжество для всього двору і можливість для вас продемонструвати не лише силу своєї магії, а й витонченість своєї грації.

Свято. Як іронічно і огидно. Вони хочуть відсвяткувати те, що вісім дівчат офіційно стали заручницями політичних ігор цього палацу, замкненими в пастці очікування.

Як тільки церемонія завершується, нас без зайвих слів розводять по покоях. Але правила гри змінилися: тепер до кожної дівчини приставлена особиста служниця, яка була відібрана самим каштеляном. Я розумію — це не просто помічниця для зашнуровування корсетів, а очі та вуха короля в наших спальнях, шпигунка, що фіксуватиме кожне моє слово і кожен мій подих уві сні.

Моя нова служниця, дівчина на ім’я Марта з цупкими, на диво спритними пальцями та непроникним обличчям, уже чекає мене в кімнаті. Вона мовчки, майже професійно розкладає на застеленому оксамитом ліжку сукню, від одного вигляду якої мені стає млосно. Це шедевр кравецького мистецтва: срібляста парча, настільки тонка і невагома, що нагадує місячне сяйво на воді, з ризиковано глибоким декольте та тисячею дрібних перлин, що вшиті в поділ.

— Його Величність король особисто наказав, щоб ви виглядали найяскравіше серед усіх присутніх, — тихо каже Марта, старанно розправляючи складки і не підводячи на мене очей. — Ви сьогодні — головна і єдина тема всіх розмов у палаці, від стаєнь до тронної зали.

— Я не хочу бути темою розмов, Марто, — відказую я втомлено, сідаючи перед великим дзеркалом і дозволяючи їй безцеремонно розплітати моє волосся. — Я найбільше у світі хочу бути зараз невидимою, як пил під цим ліжком.

— Після того, що ви зробили з кристалом? — служниця вперше наважується подивитися на мене через дзеркальне скло, і в її погляді я раптом бачу дивну суміш тваринного страху та щирої поваги. — Ви тепер як зимове сонце, пані. А на сонце неможливо не дивитися, навіть якщо воно засліплює до сліз.

Я дивлюся на власне відображення, намагаючись впізнати в ньому ту дівчину, що ще вчора мріяла лише про втечу. Бліда, майже прозора шкіра, лихоманковий, небезпечний блиск у синіх очах і руде волосся, що розсипається по плечах, як застигле полум’я багаття. Я маю продовжувати цей відбір. Маю грати роль Шарлотти де Лоуренс — ідеальної, величної магічної пари для принца, якого я щиро ненавиджу за його холодність і самовпевненість. Але тепер за кожним моїм кроком стежитимуть вдесятеро пильніше, шукаючи будь-яку тріщину в моєму образі.