Точка плавлення

Важкі вхідні двері квартири ще не встигли зачинитися, як зсередини почувся поспішний стукіт босих ніг по ламінату. Макс зробив лише кілька кроків сірим, напівтемним коридором під’їзду, коли за його спиною знову спалахнуло світло.

За ним вибігла Оля.

— Бабусю, я на секунду! Проведу Макса, замок перевірю! — крикнула вона в глибину квартири дзвінким, але неприродно натягнутим голосом.

Вона зачинила за собою двері й різко притислася до них спиною, важко й уривчасто дихаючи. На її щоках палав гарячий рум'янець, а світлі очі крізь лінзи окулярів дивилися на Макса з такою дикою, концентрованою сумішшю образи й люті, що повітря між ними вмить наелектризувалося, наче перед ударом блискавки. І в під'їзді вона виказала своє обурення.

— Ти... ти просто чудовисько, Максе! — процідила вона крізь зуби, зриваючись на гарячий, приглушений шепіт, щоб стара не почула за стіною. — Чистий, прорахований робот! Ти думаєш, я не зрозуміла, навіщо ти це зробив?! Навіщо привіз її сюди саме зараз, без жодного попередження?!

Макс повільно розвернувся. Його постать у темній шкіряній куртці здавалася монолітною брилою на тлі обшарпаних стін під’їзду. Він схрестив руки на грудях і подивився на неї своїм філософським, крижаним поглядом Головного Інженера.

— Я привіз твою рідну бабусю в її новий дім, Олю, — спокійно і легко відповів він, кожним словом забиваючи залізні палі у її захист. — Родина має бути разом. Це безпечно. Це логічно.

— Не смій мені брехати про логіку! — Оля зробила крок уперед, майже впритул наближаючись до нього. Її маленькі кулаки судорожно стиснулися, а голос тремтів від емоцій, які досягли свого піку. — Ти злякався! Побачив, що я не збираюся грати в твої святі правила, злякався того, що було на порозі! Ти привіз бабусю як живий щит, щоб сховатися за її палицями від мене! Бо ти боягуз, Максиме! Ти весь такий діловий, а сам боїшся власного серця!

Макс відчув, як смарагдове світло тринадцятої печаті знову палючим струмом ударило по його венах, а монета в кишені забриніла від емоційного перевантаження. Він зробив різкий крок назустріч, притискаючи її своїм широким тілом до дверей, і нахилився до самого її обличчя. Його філософська броня тріснула під її напором.

— Так, я злякався! — хрипко й палко кинув він їй прямо в губи, і його подих обпік її шкіру. — Я злякався за тебе! Бо ти дитина, яка грається з вибухівкою! Мій батько випалив мою матір до кісток заради Контуру, мій рід проклятий до третього коліна! Ти хочеш, щоб про наш гріх дізналася стара немічна жінка, яка молиться за нас щоночі?! Ти хочеш убити її своєю правдою?!

Оля судорожно ковтнула повітря, її очі округлилися від його раптової люті, але вона не відвела погляду. Хімія між ними в цьому брудному під’їзді вибухнула справжньою пожежею.

— Мені байдуже на твій Контур! — зі сльозами, що знову заблищали на віях, прошепотіла вона, відчайдушно впираючись долонями в його міцні груди. — Мені байдуже на гріх! Я бачу тебе, Максе. Живого. І ти не зможеш удавати мого брата після того, як тримав мене за талію на кухні. Бабуся житиме тут, я доглядатиму за нею, як ти й хотів. Але цей щит тебе не врятує. Щоразу, коли ти заходитимеш у ці двері, ти згадуватимеш мій поцілунок.

Вона різко відштовхнула його, повернула замок і вислизнула назад у квартиру, з гуркотом зачинивши двері перед його носом.

Макс залишився стояти у повній, глухій тиші коридору. Він важко дихав, намагаючись втихомирити шалений пульс. Його план спрацював, живий щит був на місці, але Оля була права: Межу всередині його душі було випалено під нуль, і цей вогонь обіцяв спалити весь Київ. Хлопець дістав телефон, увімкнув екран, який миттєво спалахнув срібним світлом Гільдії, і швидко набрав номер Яни. Час тікати в морок нічних зачисток.