Тактичний відступ

Макс стояв перед зачиненими дверима квартири №12, а в його носі досі залишався солодкий запах яблучного шампуню та палкої дівочої відчайдушності. Його серце калатало у грудях, мов заклинений австрійський механізм під Ратушею. Але Головний Інженер Гільдії не міг дозволити емоціям керувати своїм Контуром. Філософський прагматизм, загартований роками виживання, миттєво взяв гору й повернув йому крижану тверезість розуму.

В його голові визрів план.

Розрахунок був жорстоким, але єдино правильним. Оля поводилася як бунтівна дитина, яка відмовлялася бачити межі реальності. Вона грала з вогнем, не розуміючи, що цей вогонь спалить усю їхню родину. Якщо вона не зважала на слова про мораль, довелося діяти за допомогою залізобетонних обставин білого світу. Потрібно перевозити Степанівну до внучки.

Макс чітко прорахував: щойно стара, немічна бабця з’явиться у квартирі №12, Оля буде зв'язана обов'язком щоденного догляду. По-перше, вона більше не матиме часу на романтичні ілюзії. По-друге, тоді вона не буде його провокувати. Вона просто не наважиться на подібні зухвалі поцілунки чи СМС, коли у сусідній кімнаті спатиме рідна бабуся, чий спокій вони так важко виборювали у Мацапури. Присутність Степанівни стане тим самим природним щитом, який захистить Межу між братом і сестрою краще за будь-які срібні руни Гільдії.

Макс стрімко спустився сходами, вийшов на вулицю й застрибнув у салон своєї Тойоти. Він не став писати Олі жодного повідомлення. Хлопець увімкнув передачу, натиснув на газ і вирушив у пансіонат.

Кросовер знову летів Житомирською трасою, розрізаючи золотаві вечірні сутінки. Макс міцно стискав кермо, відчуваючи, як смарагдове світло тринадцятої печаті у його зіницях згасає, поступаючись місцем глухій людській рішучості. Його телефон лежав у підстаканнику — вимкнений від усього світу. Зараз він мав закрити цей сімейний Контур особисто, поки на Подільських схилах не спалахнула нова, куди страшніша потойбічна тривога.