Шум великого міста

Оля наче відчула на собі його важкий, зосереджений погляд. Вона сама підвела голову, побачила його й розплакалася прямо в залі.

Великі сльози миттєво покотилися по її блідих щоках, залишаючи вологі доріжки. Вона навіть не намагалася їх сховати чи витерти. Уся її затята святошинська гордість, уся стриманість, яку вона намагалася зберегти після емоційного СМС, просто розсипалася під нуль в одну секунду. Навколо гуркотіли підноси, касири голосно видавали замовлення, підлітки сміялися за сусідніми столиками, а Оля сиділа в кутку, безпорадно закривши обличчя тремтячими долонями.

Її плечі судорожно здригалися від німого плачу.

Макс не міг на це дивитися. Його філософський прагматизм і залізна витримка Головного Інженера вмить капітулювали перед цими живими дівочими слізьми. Він швидко підійшов до її столика, поставив недоторканий пакунок із їжею на край і м’яко, але дуже міцно перехопив її гарячі зап’ястя, примушуючи опустити руки від обличчя. Кровний резонанс їхнього роду знову вдарив по венах палючим струмом.

— Ходімо звідси, — тихо й легко промовив він, не терплячи заперечень.

Хлопець підняв її за руку, підхопив її маленьку сумочку й упевнено повів крізь натовп відвідувачів до скляного виходу. Люди біля терміналів самообслуговування здивовано озиралися на високого похмурого хлопця в шкіряній куртці, який веде за собою заплакану дівчину, але Максу було абсолютно байдуже до білого світу.

За хвилину вони вже сиділи всередині великого чорного кросовера. Макс заблокував замки дверей зсередини, повністю відсікаючи їх від галасливої київської вулиці. У салоні Тойоти миттєво запала густа, натягнута, як струна, тиша, яку порушувало лише важке, уривчасте дихання Олі. Вона втиснулася в шкіряне пасажирське сидіння, підібгавши під себе ноги, і ховала обличчя в долонях, продовжуючи тихо схлипувати. Межа, яку він так ретельно намагався відбудувати на світанку, знову була зламана під нуль, і цього разу тікати було нікуди.

Макс повільно опустив руки на кермо, слухаючи, як її тихі схлипи поступово затихають, а дихання стає рівнішим. Каштани за вікном Тойоти глухо шуміли під поривами вітру. Його філософський прагматизм знову повернувся, приносячи з собою крижану, тверезу й болісну ясність думок. Він більше не міг тікати від цієї розмови.

Він розвернувся на сидінні, м'яко протягнув руку і обняв її, щоб заспокоїти. Оля не чинила опору. Вона безсило притулилася обличчям до його плеча, міцно вхопившись пальцями за його куртку, наче шукала захисту від усього цього божевільного світу. Макс відчував, як гаряче дівоче тіло тремтить у його обіймах, але його голос, коли він заговорив, звучав тихо, рівно й беззаперечно.

— Олю, послухай мене, — легко й чітко промовив він, гладячи її по русявому волоссю. — Те, що сталося вночі — це помилка. Спалах гарячки, втома, нерви... між нами можуть бути тільки родинні зв'язки, нічого більше. І це треба подавити в собі. Назавжди.

Оля здригнулася, але не підвела голови, лише сильніше стиснула пальці на його плечі.

— Ми не можемо переступити цю межу, сестричко, — Макс відсторонено подивився на лобове скло кросовера. — Навіть якщо ми вирішимо побудувати свій власний закритий світ, як про це сказати бабусі? Степанівна тільки-но знайшла свій спокій у пансіонаті. Вона молиться за нас щодня, вірить, що родина нарешті об'єдналася. Якщо вона дізнається, що ми зламали закони крові... це її просто вб'є. Я не можу так ризикувати її життям. І ти не можеш.

Він обережно взяв її за підборіддя, змушуючи поглянути собі в очі. Великі світлі очі Олі все ще були вологими від сліз, але в них уже проглядалося те саме німе, важке розуміння брутальної реальності.

— Ми маємо залишатися братом і сестрою, — підсумував Макс, і його срібна монета в кишені відгукнулася ледь помітним, схвальним холодком Контуру. — Я опікуватимуся тобою, допомагатиму, захищатиму від будь-якого бруду. Але той поцілунок ми повинні забути. Заради бабусі. Заради нас самих.

Оля повільно видихнула, опустила очі й нарешті кивнула, плавно вивільняючись із його обіймів. Жорстокі правила живого світу виявилися сильнішими за нічний адреналін, і Гільдія України знову вимагала від свого Головного Інженера залізного контролю над кожним Контуром — навіть над власним серцем.

Оля мовчала. Вона опустила голову, розгладжуючи пальцями складки своєї світлої сукні. На її обличчі застигла та сама затята, непохитна родинна впертість, яку Макс так добре знав за власним характером. Її юнацький максималізм і те чисте, палке почуття, що спалахнуло всередині, відмовлялися підкорятися логіці, аргументам про бабусю чи залізним законам Контуру. Для неї правила білого світу більше не мали значення.

Вона глибоко вдихнула, витерла залишки сліз зі щоки й повернула до нього абсолютно спокійне, але дивно рішуче обличчя.

— Добре, Максе, — тихо, майже безвиразно сказала вона. — Я все зрозуміла. Поїхали на Святошин. Мені треба побути наодинці.

Макс полегшено видихнув, вважаючи, що його філософські доводи подіяли. Він увімкнув передачу, і великий чорний кросовер плавно рушив з парковки, розчиняючись у недільному трафіку столиці. Дорогою вони знову мовчали, але ця тиша вже не була напруженою — вона була вичікувальною. Макс тримав кермо, впевнений, що Межу між ними зафіксовано надійно й назавжди.

За пів години Тойота зупинилася біля її нового будинку. Макс вийшов із машини, щоб провести її до під’їзду, як робив це завжди. Його срібна монета в кишені була холодною, а навколо панував повний, оманливий спокій білого світу.

Вони піднялися на поверх. Оля дістала ключі, відчинила двері квартири №12 і повернулася до нього на порозі. В її великих світлих очах раптом спалахнув такий відчайдушний, хижий вогник, якого Макс ніколи в ній не бачив.

Вона діяла блискавично. Оля судорожно схопила його за закоти шкіряної куртки, сильно притягла до себе й уп’ялася в його губи палким, шаленим поцілунком. У цей дотик вона вклала весь свій дикий бунт проти його залізних правил, усю свою пристрасть і невимушене бажання бути з ним, попри весь світ.