Зворотний рейс

Важкий кросовер плавно котився Набережним шосе, повертаючи на Поділ. За вікнами миготіли знайомі київські схили, але в салоні Тойоти досі трималася та сама глуха, крижана стіна. Макс дивився на дорогу, міцно стискаючи кермо, і його філософський прагматизм нарешті дав змогу тверезо оцінити все, що він накоїв на заправці. Його грубість була викликана не стільки байдужістю, скільки панікою перед тими забороненими почуттями, які прокинулися на Святошині.

Він припаркував машину біля будинку Яни, але не поспішав глушити двигун. Дівчина вже тримала руку на клямці дверей, збираючись піти без жодного слова.

Макс глибоко вдихнув, повернувся до неї і м'яко, без колишньої злості в голосі, заговорив. Він вибачився перед Яною.

— Яно, зачекай... Пробач мені за те, що я наговорив тобі на заправці. Типу, я не хотів тебе образити, — тихо й невимушено промовив він, і його сірі очі знову стали м'якими й людськими. — Це все хвороба так вплинула. Мене вночі так сильно рубало гарячкою, що мізки досі на місце не стали. Я просто не контролював свої емоції. Не тримай на мене зла. Ми занадто багато пройшли разом.

Яна зупинилася. Вона повільно прибрала руку від дверей і подивилася на нього. В її карих очах усе ще таївся глибокий біль від прочитаного СМС, але його суворе, втомлене обличчя та щирий тон змусили її запеклу броню ревнощів трохи тріснути. Тонка, невимушена хімія їхніх стосунків, яка зароджувалася на Замковій горі, не могла зникнути за один ранок. Вона зробила глибокий вдих, намагаючись вірити його словам про гарячку.

— Добре, Максе... — тихо відповіла вона, і на її губах з’явилася слабка, сумна посмішка. — Я все розумію. Тобі дійсно треба прийти до тями.

— Тому я додому, відсипатись, — кивнув Макс, проводжаючи її поглядом. — Мені треба просто поспати дванадцять годин без жодних телефонів і Контурів.

Яна м'яко торкнулася його плеча на прощання і вийшла з машини. Важкі двері під'їзду зачинилися, і Макс нарешті залишився наодинці з собою.

Макс клацнув запальничкою, випустивши густу цівку сизого диму прямо на лобове скло. Він закурив прямо в машині, байдуже спостерігаючи, як попіл падає на шкіряне кермо. Цей гіркий присмак тютюну хоч трохи приглушував внутрішній хаос, який розривав його після розмови з Яною та СМС на заправці.

Він кинув погляд на вимкнений телефон, що лежав на пасажирському сидінні. Писати до Олі йому не хотілося. Філософський прагматизм підказував, що будь-яке слово зараз лише сильніше затягне цей заборонений вузол. У горлі пересохло, а в шлунку була порожнеча — він згадав, що він ще нічого не їв за цю божевільну добу.

Натиснувши на газ, Макс вирішив закрити базову людську потребу й заїхав в МакДональдз біля метро. Велика вивіска закладу світилася звичним жовтим світлом, а всередині панувала звичайна недільна суєта: пахло картоплею фрі, діти бігали навколо столів, а черга біля терміналів самообслуговування рухалася повільно. Макс замовив велике меню та каву, забрав пакунок і роззирнувся залом, шукаючи вільне місце біля вікна.

І в цей момент його серце пропустило удар, а по тілу пройшов знайомий гарячий імпульс кровного резонансу. Там він зустрів Олю.

Вона сиділа за маленьким столиком у кутку, в тій самій світлій сукні, в якій колись приїхала до Степанівни. Перед нею стояв недопитий стаканчик із чаєм. Дівчина не помічала нічого навколо — її русяве волосся було розпатлане, великі світлі очі почервоніли від сліз, а в руках вона судорожно стискала мобільний телефон, раз по раз оновлюючи екран у надії побачити його відповідь. Вона шукала розради в галасливому міському закладі, намагаючись сховатися від порожнечі своєї нової святошинської квартири.

Макс застиг посеред залу з пакунком їжі в руках. Кулон на його шиї більше не захищав його, а монета в кишені була крижаною. Межа між ними знову розчинилася, зіштовхнувши їх обличчям до обличчя прямо посеред мирного білого світу, який навіть не здогадувався, яка драма зараз розгортається біля кас швидкого харчування.