Холодний світанок

Макс розплющив очі о п’ятій ранку, коли небо за вікнами лише починало набувати сірого, сталевого відтінку. Жар нарешті спав, залишивши після себе лише легку слабкість у м’язах та абсолютну, кришталеву тверезість думок. Він повернув голову — Оля тихо сопла в іншій кімнаті, загорнувшись у теплу ковдру.

Хлопець повільно підвівся з ліжка, намагаючись не видати жодного звуку. Його філософський прагматизм знову увімкнувся на повну потужність, прораховуючи ситуацію. Він покинув квартиру ще до того, як Оля прокинулася. Макс чітко розумів: він просто не міг дивитися на неї, тому що бажання цілувати та опікати її нікуди не зникло. Воно пульсувало під шкірою, наче потойбічний Контур, і залишатися в цих чотирьох стінах означало рано чи пізно піддатися забороненій пристрасті.

Він безшумно взувся, забрав куртку й вийшов у прохолодний під’їзд, зачинивши за собою двері на один оберт ключа.

Сівши в салон холодної Тойоти, Макс кілька хвилин просто дивився на кермо. Срібне світло монети в його кишені мовчало — навколо панувала абсолютна тиша білого світу, але на душі було важко. Він дістав телефон, який не вмикав з учорашнього вечора, і на екрані миттєво з’явилося кілька пропущених від Яни.

Він глибоко вдихнув і набрав Яну. Трубку зняли після першого ж гудка — кураторка Гільдії явно не спала всю ніч, чекаючи на його повернення зі Львова.

— Максе! Де ти пропадав? — у її голосі пролунала суміш паніки, образи та шаленого полегшення. — Я чекала на тебе на Подолі. Контур чистий, але ти просто зник із радарів!

— Яно, вибач, — спокійно і легко заговорив він, увімкнувши передачу й плавно виїжджаючи зі святошинського двору на проспект. — Зараз приїду. Усе нормально, просто я захворів і мусив ночувати в Олі. Мене зрізало гарячкою прямо за столом, я фізично не міг сісти за кермо. Оля за мною доглянула. Зараз температура впала, я вже їду до тебе на Поділ.

На тому кінці дроту запала коротка ніякова пауза. Яна, яка тепер знала, що Оля — його рідна сестра, важко видихнула. Вся її нічна напруга миттєво спала.

— Ох... Ну добре, — її голос помітно пом'якшав, повернувши ту саму невимушену хімію їхніх стосунків. — Добре, що з тобою все гаразд і сестра була поруч. Приїжджай швидко. Я заварю тобі міцного чаю. Нам треба багато про що поговорити.

Макс натиснув відбій, спрямовуючи важкий кросовер у бік ранкового Подолу. Він їхав до Яни, яка чекала на нього з гарячим чаєм та чистим серцем, але в дзеркалі заднього виду Святошин повільно танув у тумані, залишаючи на його губах присмак першого, солодкого й абсолютно забороненого поцілунку сестри. Нове життя Головного Інженера ставало занадто заплутаним, і цього разу ворог ховався не в підземеллях Ратуші, а всередині його власного серця.