Підземелля старої корчми

Львів зустрів Макса ранковою прохолодою та ароматом свіжої кави, що пробивався крізь сизий туман. Чорний кросовер плавно зупинився неподалік площі Ринок. Біля входу до Ратуші його вже чекав Тарас — той самий похмурий лідер Львівського Контуру, який підтримав новий Статут на зборах під Лисою горою. Чоловік у важкому темному пальті коротко кивнув і без зайвих слів повів Макса всередину.

Вони спускалися в підземелля під Ратушею, минаючи сучасні комунікації й заглиблюючись у середньовічну кладку. Запах вогкості, старого вина та пилу віків ставав дедалі густішим.

— Раніше за цими стінами ховали зовсім інший Львів, — тихо заговорив Тарас, висвітлюючи ліхтарем склепіння. — За австрійських часів, у ХІХ столітті, тут була шалено модна таємна корчма. Сюди спускалися пани, батяри, австрійські чиновники. Пиво лилося рікою, грала музика. Але корчмар, старий німець, уклав угоду з потойбіччям, щоб його закладу ніколи не бракувало клієнтів. Коли австрійські інженери будували нову Ратушу, вони виявили цю діру Контуру й створили захисний механізм.

Тарас відчинив важкі залізні двері, і Макс застиг. Перед ними відкрився колосальний підземний зал старої корчми. Повсюди стояли напівзгнилі дубові бочки та перекошені столи, але весь центр приміщення займала інша конструкція. За стародавніми австрійськими кресленнями ХІХ століття тут працював гігантський іржавий годинниковий механізм, чиї шестерні розміром з автомобіль повільно й важко оберталися, видаючи глухий металевий хрускіт. Саме цей механізм, з'єднаний із вежею Ратуші, стримував прадавній галицький морок, що прагнув вирватися в центр міста.

Але зараз три шестерні заклинило. Зі щілин між іржавими зубцями виривався густий, фіолетово-чорний випар, який тхнув паленим хмелем, кислим вином та сухим людським потом. Це був морок старої корчми, де колись зникали безвісти п'яні пани.

З темряви за бочками пролунав хрипкий, божевільний сміх, який дублювався дзвоном кришталевих келихів. З туману почали проступати примарні силуети відвідувачів у циліндрах та пишних сукнях ХІХ століття, а на чолі цього збіговиська стояв сам Корчмар — величезний дух із залізним кубком у руці, замість обличчя якого була порожня шестерня.

— Новий Головний Інженер... — пророкотав Корчмар, і примарні гості синхронно підняли свої пусті келихи. — Харон платив нам за спокій... А ти прийшов без золота? Твій годинник зупинився, хлопче!

Макс спокійно дістав із кишені свою срібну монету Контуру. Метал відгукнувся наближенням галицького мороку, спалахнувши чистим, глибоким смарагдовим світлом. Філософський спокій знову повернувся до нього — без Яни поруч було важче, але сила тринадцятої печаті, що належала його роду, дарувала абсолютну впевненість.

— Харона більше немає, — чітко і легко сказав Макс, піднімаючи артефакт навпроти потвори. — Новий Статут Гільдії України діє й під львівською бруківкою. Ваша корчма зачиняється назавжди.