Архівна пастка

Чорний попіл зі сторінок почав злітатися до центру зали, утворюючи гігантську безформну постать Словоблуда. Сутність, що харчувалася забутими історіями, люто засичала, і з її пазуристих лап, витканих із напівзотлілих літер, у бік мисливців полетіли гострі, мов бритви, обривки старого паперу.

Макс миттєво зорієнтувався. Його філософський прагматизм завжди вимагав чітких матеріальних контурів — потойбічний морок не можна було просто розвіяти у повітрі, його потрібно було десь замкнути.

— Яно, тримай лінію! Мені потрібен архівний ящик! — крикнув він, відскакуючи від чергового удару попелястої лапи.

Яна, чиє серце після розмови про Олю нарешті заспокоїлося, діяла блискавично. Невимушена хімія повної довіри повернула їй колишню бойову точність. Вона різко викинула вперед руки, і її рунічний ланцюг із гучним металевим дзвоном обплів постать Словоблуда, стягуючи його попелясті крила й випалюючи срібними рунами прадавні літери на його тілі. Сутність оглушливо заверещала.

У цей час Макс підбіг до столу директора бібліотеки. Під стіною стояла масивна, закована в залізні обручі старовинна дубова скриня, в якій колись зберігали особливо цінні церковні рукописи. Хлопець одним ударом ноги збив іржавий замок, відкинув важку кришку й виставив уперед руку з кровною монетою Контуру.

— Сюди, тварюко! — вигукнув він, і смарагдове світло тринадцятої печаті вдарило прямо в центр попелястого монстра.

Сила Головного Інженера спрацювала як гігантська вирва. Макс і Яна злагоджено загнали потвору в цю скриню. Чорний попіл, літери, туман і сам Словоблуд із диким, затихаючим свистом почали стрімко втягуватися всередину дубової коробки. Щойно остання примарна сторінка зникла на дні, Макс із гуркотом захлопнув кришку й притиснув до замкової щілини палаючу монету, намертво заварюючи залізо потойбічною печаткою Гільдії.

У бібліотеці миттєво все стихло. Книги на стелажах перестали шелестіти, а літери на папері більше не осипалися. Межа знову була на замку.

Макс важко дихав, спираючись руками на запечатану скриню. Його телефон у кишені коротко вібрував срібним світлом, зараховуючи гонорар за успішне виконання чергового побутового виклику: «Замовлення №4 виконано. Об'єкт зафіксовано».

Яна підійшла ближче, втомлено, але неймовірно ніжно посміхаючись, і поклала голову йому на плече.
— Ну що, Головний Інженере... — тихо прошепотіла вона, розслабляючи пальці. — Здається, ми дописали цей розділ під нуль. А тепер розказуй детальніше про свою Олю. Я просто зобов'язана з нею познайомитися.