Бібліотека забутих слів

Ярославів Вал о другій годині ночі зустрів Макса готичною прохолодою старовинних цегляних фасадів. Потужні фари Тойоти розрізали туман, вихоплюючи з темряви силует Яни. Вона стояла біля важких залізних дверей старої бібліотеки, обшарпана вивіска якої ледь трималася на іржавих кріпленнях. Кураторка Гільдії була повністю вдягнена у свою шкіряну броню, а її обличчя залишалося кам'яним — вчорашня образа через відмову від вечері все ще тримала між ними крижану стіну.

Макс вийшов із машини, затиснувши в кулаці срібну монету. Артефакт миттєво зреагував на будівлю, покрившись памороззю.

— Контур тримається на чесному слові, Інженере, — сухо, без жодних вітань кинула Яна, відчиняючи двері, які зарипіли на весь провулок. — Зсередини фоліантів витікає потойбічний морок. Мережа Харона фіксувала тут дрібну активність роками, але зараз вона вийшла з-під контролю.

Вони зайшли всередину. Запах старого паперу, сургучу та вологого пилу миттєво забив легені. Повсюди височіли нескінченні дерев'яні стелажі, забиті тисячами закинутих книг, які ніхто не відкривав десятиліттями.

Але наймоторошнішим було інше. Книги на полицях повільно, зі шурхотом відкривалися самі по собі. З їхніх сторінок літера за літерою висипався чорний попіл, який зливався на підлозі в єдиний живий потік. Текст просто зникав із паперу, залишаючи по собі білу пустку.

— Це сутність, що харчується забутими історіями, — тихо прошепотіла Яна, міцніше стискаючи рунічний ланцюг. — Буквоїд-Мертвяк або Словоблуд. Коли люди остаточно забувають стару книгу, її сюжет, герої та емоції помирають. Цей дух оселяється в таких архівах, висмоктуючи залишки пам'яті. Але зараз він почав жерти історію самого будинку, Межа тріщить.

З глибини архівних фондів пролунав шелест мільйонів сторінок, який раптом перетворився на роздвоєний, хрипкий шепіт:
— Ваші імена... ваші долі... вони теж стануть порожніми сторінками... Вас забудуть, як і ці книги...

Макс зробив крок уперед, піднімаючи руку з монетою, яка спалахнула рівним срібним світлом нового Статуту. Проте перед тим, як активувати печать, він кинув швидкий погляд на задумливу й сувору Яну. Його філософський прагматизм підказав, що перед битвою з духом забуття потрібно спочатку розібратися зі своїм власним минулим.

— Яно, — спокійно і легко заговорив він, загороджуючи її своїм широким плечем від чорного туману, що поповз зі стелажів. — Та дівчина з СМС... Її звати Оля. Вона — моя троюрідна сестра. Онука Степанівни. Вона моя єдина жива родина. Тому я поїхав до неї.

Яна на мить застигла, і її рунічний ланцюг перестав іскрити. Вона здивовано кліпнула карими очима, і вся її сувора, ревнива броня миттєво розсипалася, поступаючись місцем глибокому полегшенню. Тонка, невимушена хімія цілковитої довіри знову спалахнула між ними, наповнюючи темну бібліотеку теплом.

— Сестра?.. — тихо перепитала вона, і на її губах нарешті з'явилася та сама м'яка, дівоча посмішка. — Ох, Максе... Чому ти відразу не сказав? Я ж думала...

— Мені потрібно було переконатися самому, — Макс посміхнувся кутиком губ і міцніше затиснув артефакт. — А тепер давай закриємо цю книжкову тварюку. Нам ще треба встигнути дочитати наш власний сюжет.