Скриня на Лисій горі та нічні вогні

Важка залізна скриня з глухим гуркотом опустилася на масивний кам'яний стіл у центральному залі підземелля. Макс і Яна занесли артефакт в Гільдію, де під світлом смолоскипів іржаві ланки рунічного ланцюга нарешті остаточно заспокоїлися. Чорний річковий туман повністю закрився всередині заліза, підкоряючись волі нового Головного Інженера.

Старший координатор у каптурі мовчки підійшов до знахідки, обережно провів сухою рукою по кришці й тихо прошепотів:
— Це Серце Стіксу... Стародавній замикаючий якір, який твій батько тримав на дні Дніпра, щоб контролювати рівень мертвої води. Добре, що ви встигли, Інженере. Тепер воно в безпеці.

Макс зняв шкіряні рукавички й сховав у кишеню потемнілу монету. Його філософський прагматизм вимагав відпочинку. Справа була зроблена, Контур під мостом стабілізовано, і тепер його розум знову повернувся до тих нових, теплих думок, які пробудила в ньому Оля.

Вони з Яною повільно піднялися потаємним ліфтом на поверхню й вийшли на прохолодне повітря Лисої гори. Нічний Київ мерехтів далеко внизу мільярдами мирних вогнів.

Яна зупинилася біля капота Тойоти. Вона повільно зняла свій суворий шкіряний плащ, залишаючись у легкому светрі, і в її карих очах знову спалахнула та сама невимушена, тепла хімія. Дівчина зробила крок ближче, злегка торкнувшись пальцями його руки, і тихо, з надією в голосі заговорила:
— Максе... Ми сьогодні добре попрацювали. Може, заїдемо до мене? Я приготую вечерю, відкриємо пляшку вина... Нам обом треба трохи видихнути після цього дніпровського туману.

Макс на мить завагалася, але його погляд залишався далеким. Він просто зморозився від її пропозиції, плавно прибравши руку й діставши ключі від машини.

— Вибач, Яно, але сьогодні не вийде, — спокійно і легко відповів він, відчиняючи водійські двері. — Я дуже втомився, та й маю ще завершити одну особисту справу в місті. Давай іншим разом.

Він швидко сів у салон і завів двигун, не помітивши, як обличчя Яни миттєво зблідло, а в її очах промайнув спалах глибокої образи та нерозуміння. Вона лише сухо кивнула, закинула свій рюкзак на плече і, навіть не попрощавшись, швидкою ходою попрямувала в бік подольських сходів.

Проте в нього були зовсім інші плани. Щойно Тойота виїхала на Набережне шосе, Макс швидко набрав номер, який удень зберіг у телефоні.

— Олю, привіт. Не спиш? — м'яко запитав він, почувши в слухавці її сонний, але радісний голос. — Збирайся. Вночі Київ зовсім інший, ти маєш це побачити.

За пів години великий чорний кросовер уже стояв біля сірих стін святошинського гуртожитку. Оля вибігла на ґанок у легкій джинсовій куртці, і її великі світлі очі засяяли від подиву та радості. Вона швидко застрибнула на пасажирське сидіння, вносячи в салон Тойоти той самий аромат свіжості та живого сімейного тепла.

— Ого, Максе, ти справжній нічний експрес! — весело засміялася вона, пристібаючи пасок безпеки. — Я думала, ти вже спиш після своєї загадкової роботи.

— Моя робота почекає, — Макс усміхнувся, вмикаючи передачу й спрямовуючи машину в бік освітленого вогнями центру. — Погнали. Покажу тобі справжній виворіт столиці, де немає місця похмурим думкам.

Вони їхали нічним Хрещатиком, піднялися на Володимирську гірку, де Дніпро під місячним світлом здавався срібною стрічкою, а потім довго гуляли пішохідним скляним мостом. Макс розповідав їй старі київські історії, але цього разу — без жодної містики Гільдії. Він просто ділився з нею своїм містом, відчуваючи, як кожна хвилина поруч із сестрою наповнює його душу тим самим чистим людським спокоєм, за який варто було тримати щит над усією країною.