Залізне серце річки

Сизий річковий туман під недобудованим мостом ставав дедалі густішим, нагадуючи маслянистий дим. Рибалки, які підняли знахідку з дна, вже давно втекли, кинувши свої снасті. На бетонних плитах біля самої води лежала вона — масивна залізна скриня, покрита шаром річкового мулу, ракушками та іржею, яка здавалася застиглою кров'ю.

З-під заклиненої кришки скрині крізь щілини виривалися цівки чорного туману. Вони стрімко повзли по воді, змушуючи дніпровські хвилі затихати й перетворюватися на глянцеве мертве скло.

Макс підійшов ближче, тримаючи в руці срібну монету Контуру. Метал артефакту обпікав пальці крижаним холодом. Його потойбічний зір Головного Інженера чітко бачив, що всередині коробки немає живого монстра чи примари.

— Це не істота, Яно, — спокійно і легко сказав Макс, зупиняючись за крок від знахідки. — Це прадавній артефакт. Чиста потойбічна енергія, замкнена в залізі.

Яна різко змахнула рукою, і її рунічний ланцюг із металевим дзвоном обплів скриню. Срібні руни спалахнули яскравим світлом, створюючи захисний бар'єр Гільдії. Чорний туман із шипінням почав втягуватися назад, підкоряючись силі нового Статуту.

— Ця річ занадто потужна, щоб залишати її тут, — Яна витерла піт із чола, важко дихаючи від напруги. — Харон свого часу збирав такі предмети по всьому Дніпру, щоб підживлювати Контур. Якщо ми не заберемо її, Межа в цьому районі просто лусне.

Макс нахилився і, незважаючи на пекучий холод, який миттєво пронизав його руки крізь шкіряні рукавички, підняв важку скриню. Кровний резонанс його монети допоміг стабілізувати потік темної енергії — туман повністю зник, закриваючись усередині залізних стінок.

— Ми заберемо її з собою в Гільдію, — відрізав Макс, прямуючи до кросовера. — В архів під Лисою горою. Треба розібратися, для чого мій батько збирав ці залізяки під водою.

Вони завантажили артефакт у багажник Тойоти, накривши його щільною чорною тканиною. Коли Макс сів за кермо й завів двигун, його телефон на панелі приладів коротко пискнув. Екран спалахнув звичайним світлом, і на ньому вискочило перше сповіщення від нового контакту:

«Оля: Максе, ще раз дякую за обід! Я вже розібрала речі в гуртожитку. Тут трохи похмуро, але терпимо. Напиши, як звільнишся, не хочу тебе відволікати від роботи».

Яна, яка сиділа поруч, мимоволі кинула погляд на екран і помітила ім'я. В її карих очах знову промайнула та сама тонка, ревнива іскра, але вона змовчала, задумливо відвернувшись до вікна. Атмосфера в салоні знову стала наелектризованою, хоча Макс лише філософсько посміхнувся кутиком губ. Машина плавно рушила з місця, тримаючи курс на Лису гору, де стародавнє залізо з дна Дніпра мало відкрити їм нові таємниці.