Відлуння крові

Чорна Тойота на шаленій швидкості мчала Набережним шосе в бік Подолу, розрізаючи колесами густі вечірні сутінки. Макс міцно стискав шкіряне кермо, але його погляд був спрямований кудись крізь лобове скло. Дорогою Макс був задумливий.

Він намагався ввімкнути свій філософський прагматизм, але той уперше за довгий час давав збій. Ця зустріч пробудила в ньому щось нове, яке він ніяк не міг збагнути. Протягом останніх років він звик думати про себе як про зацькованого одинака, чиє життя зводиться до підрахунку копійок, а потім — як про Головного Інженера, чий світ обмежений срібними рунами, монстрами та цифровим кодом Харона. Усе його існування було сухим розрахунком на виживання.

Але Оля... Оля була іншою. Вона принесла із собою те, чого Гільдія тіней не могла дати за жодні мільйони — чисте, безумовне тепло рідної крові. Усвідомлення того, що він більше не один у цьому холодному місті, що десь на Святошині в сірій кімнатці сидить дівчина, яка щиро рада простому факту його існування, міняло його внутрішній баланс. Його потойбічна сила більше не здавалася йому прокляттям батька — тепер це була зброя, якою він мав захистити свою нову, справжню родину.

Кросовер з вереском гальм зупинився біля залізних опор недобудованого Подільського мосту. Яна вже чекала на нього, нервово ходячи вздовж бетонних плит. На ній був бойовий шкіряний плащ, а в руках вона міцно стискала важкий рунічний ланцюг, який уже тлів тривожними срібними іскрами.

— Ти запізнився на десять хвилин, Максе, — суворо кинула вона, швидко застрибуючи на пасажирське сидіння, поки кросовер повільно під'їжджав ближче до води. Проте, зазирнувши в його обличчя, кураторка Гільдії раптово осіклася. Вона миттєво відчула його задумливість і ту саму зміну в енергетиці, яку не сховати від близької людини. — Що з тобою? На тобі обличчя немає. Контур Харона знову намагається пробитися?

Макс лише хмикнув під ніс, глушачи двигун і дістаючи з кишені свою срібну монету, яка вже ставала крижаною від близькості дніпровської аномалії.

— Ні, Яно. З Контуром усе гаразд, — спокійно і легко відповів він, дивлячись на чорну річкову воду попереду. — Просто сьогодні я зрозумів, за що насправді варто боротися в цьому місті. Ходімо. Нас чекає залізна скриня.

Він відчинив двері й першим зробив крок у сизий нічний туман, що вже починав товстим шаром повзти від річки до перших подільських будинків. Наближався час для нової великої битви за Київ.